Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі
Я пригадала уроки геометрії, яких навчалася в дитинстві й подумала про сторони любовного багатогранника. Аліса, Рауль, Аделаїда, Матьє… Правильні багатогранники досконалі, творіння рук Божих, але цей не був квадратом і не був правильним.
П‘ятий кут кривавив і болів, ледь переставляв ноги переді мною. Після того, як його знов запросили, Сюжер в розпачі залишив Раду, пробурмотівши якесь банальне виправдання.
В будь-якому випадку, ми всі розійшлися. Людовик залишився з новою королівською парою, щоб обговорити деталі нерівного шлюбу, а я вислизнула, скориставшись, що вся увага була зосереджена на новому члені Капетингів.
Я вийшла на подвір‘я і верхи рушила в напрямку Сен-Дені. Залишила коня біля входу в храм і обережно увійшла в порожнє о цій порі абатство. У дворі, де велися роботи, я виявила маленьку фігуру, що вправно діяла якимось інструментом.
І трапилося найгірше. Найбільш зловісний наслідок сплетених мною інтриг.
Петля.
Може Сюжер підслухав нашу приватну розмову на Раді, може надихнувся ідеєю Аделаїди. Може зрозумів, що вона готова відібрати собі життя за іншого чоловіка, і що його було мало, було недостатньо, після стількох років мовчазного і терплячого товариства. Що вистачило хороших манер і сяючих очей, щоб вона відправилася в добровільне вигнання.
Я хотіла затримати його, але він був далеко попереду, рухався енергійним кроком, немов нова місія придала йому сил. Він тягнув скручену мотузку коридорами й критими галереями. Я бездумно йшла за ним на певній відстані, спустошена, без жодних планів.
Тягнучи за собою петлю, він зайшов у свою келію; я вирішила підійти, хоча й побоювалася, бо не знала, що мене там спіткає.
Сюжер забув повністю зачинити двері. Вузька щілина дозволяла мені заглянути й побачити, що відбувалося всередині.
Маленький ченець виліз на величезне ліжко і розпачливо підскакував з петлею в руці, намагаючись перекинути її через балку на стелі.
Права рука мого ворога, покійного Товстого короля, вирішила повіситися.
Того дня я вивчила цінний і жорстокий урок.
Так я навчилася, що на війні та в коханні не всі методи добрі. Так я вирішила, зігнувшись вдвоє від болю і жаху за дверима келії Сюжера, що не буду такою самою чи гіршою, як мої вороги, й що по дорозі моя душа не стане чорною.
38 Вигнання
ЕЛЕОНОРА
Сан-Дені, 1138
Я постукала кулаком в двері й не почувши жодної відповіді, взяла на себе сміливість зайти.
Я застала його, коли він боровся з вузлом петлі, що вже звисала з балки на стелі.
-- Здається я спіймала Вас на гарячому. Один з послушників зізнався мені, що підозрює ніби від Вас несе запахом вудженини. Зізнайтеся, любий абате, що в цій холодній та віддаленій келії Ви розвішуєте сушитися копчені ковбаски, це так?
Сюжер сів на зношений сінник і приречено зітхнув. Тоді стиснув губи, немов вирішуючи чи продовжувати цей спектакль. На щастя, він не опустив маску.
-- Моя молода королево, яку ганебну таємницю ми обоє тепер знаємо, -- відповів Сюжер, опустивши голову.
-- Ніхто не довідається про Ваші ковбаски. У Великий піст мені доводиться сповідатися двічі в день, бо мені бракує сили волі, щоб відмовитися від глазурованих фруктів. Чому Бог не був епікурейцем?
Принаймні я змусила його посміхнутися.
-- Я прийшла подякувати за те, що ввели мене у Королівську Раду, знаю – це Ви переконали короля і королеву-вдову. Як знак вдячності мого народу, я хочу зробити пожертвування Сен-Дені.
-- Прийму з радістю, доню. Хай Бог Вас благословить. Перед осінніми зливами потрібно накрити дах, щоб уникнути протікання…
-- Ви мене не зрозуміли. Я говорю про всі роботи, повний ремонт, про який Ви мріяли десятиліттями.
-- Скільки податків ми не вимагали від васалів, з королем Людовиком VI це було неможливим. Боюся, що сума, про яку йдеться – колосальна.
Я посміхнулася.
-- Думаєте, я не знаю?
Гадаю, він почав сприймати мене серйозно, бо потягнув за мотузку, яка впала поряд з ліжком, але він навіть не глянув на неї. Я зрозуміла, що він повністю про неї забув.
-- А взамін? – запитав обережно.
-- Я даю Вам термін: літо року господнього 1144.
-- Шість років?
-- Це можливо? Я хочу, щоб Ви були живі, щоб завдяки Вам і Вашим зусиллям ремонт було закінчено. Це праця Вашого життя, я не хочу ризикувати доходами своїх васалів заради якогось непевного замісника, що не кохає Сен-Дені так, як Ви.
-- Шість років? – повторив він, здавалося, я чула скрип шестерень в його голові.
Вони рухалися швидко, роблячи тільки йому зрозумілі обрахунки.
-- Ця нова пропозиція змусить мене залишити Раду і присвятити себе тільки ремонту. А інакше ніяк.
-- Саме тому дата така важлива. Бог дуже цінує терміни. Він сам визначив собі один тиждень, щоб створити світ, й з понеділка по суботу зробив усе, а в неділю відпочив. Я хочу пожертвувати таку суму за те, що Ви зробили для моїх васалів та їхніх дітей в Пуатьє. Я в боргу за Вашу вмілу риторику і політичний хист. І я знаю, що Ви щасливі тут, в Сен-Дені, оточені світлом і барвами. Доведіть до кінця справу Вашого життя, Сюжере.
-- Така спокуса… -- прошепотів він, дивлячись в стелю. І я вірю, що створила чудо, бо в його очах вже не було петлі, ані шиї, а тільки мозаїка і хори.
-- Це не спокуса, хіба не наш обов‘язок скористатись своїм даром? Бог поміщає в нас усіх різноманітні приховані таланти; справа нашого життя віднайти їх, а наш життєвий обов‘язок наполегливо їх використовувати, бо геній, що не використовує свій дар, залишається перспективною здібною дитиною або зневіреним дорослим. І кожного разу, коли я бачу, як Ви заходите в абатство і в сірий палац в Сіте, то читаю у Ваших очах зневіру.
