Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

Я стала масовим вбивцею, мої тактичні помилки нищили людські життя. Невже на цьому полягало правити й мати владу? Всі королі були вбивцями? Я повністю визнаю: саме так. Так розповідали Геродот і Марк Аврелій. Про королів убивць і про вбитого сина божого йшлося в Святій Біблії. Хіба ні?

Клятий тягар.

В лабіринті наметів я пошукала Вермандуа.

-- Я хочу спуститися, -- тільки й сказала.

-- Це небезпечно.

-- Знаю.

На моє здивування він не надто опирався і поскакав вниз, впевнений, що ми з охороною спрямуємо коней за ним.

-- Ви аквітанка і вперта, як Ваша сестра. Іншого я від Вас і не чекав, -- пробурмотів він під час спуску.

Того дня в нього не було й сліду від іронічної посмішки. Ця бойня відбулася, бо я намагалася захистити його шлюб з Алісою. Як дорого обійшлося вільно обране кохання.

Ворота в стіні залишалися відчиненими, я скакала по вузьких і крутих вуличках, які минулої ночі сприяли тисячам засідок. Трупи прибрали, але кров на стінах була красномовною.

В супроводі Вермандуа я направилася на майдан -- спалене серце Вітрі. Хати поблизу церкви також постраждали від вогню. Нам довелося злізти з коней, бо купи обваленого каміння перекривали їм шлях.

Мені знов довелося закрити хустинкою ніс і рот, я міцно зав‘язала її на потилиці. Очі виїдав дим згаслих вогнів, від яких земля і уламки досі були гарячими.

Я зупинилася перед залишками входу до храму.

Двері обгоріли, проте витримали натиск полум‘я. Це й стало смертельною пасткою, бо вони не дали вийти невинним.

Тут і там блукали наші солдати, вони не знали, що їм робити. Дехто, заховавшись за зруйнованими колонами, блював чорною жовчю.

-- Мені розповідали, що декому вдалося видертися на дзвіницю, і звідти вони кидали дітей, в надії, що хтось підбере їх і врятує від вогню.

-- І…?

-- Я наказав шукати дітей серед тих, хто вижив. Жодної, Ваша Величносте. Жодної.

Ми знаходилися перед дверима.

-- Я хочу зайти, -- повідомила я його.

-- Я йду з Вами, можливо, там ще є небезпечні балки. Три ока краще, ніж два.

Я погодилася, бо знала, що він, як і я, наклав на себе покаяння.

Ми побачили все, що можна було побачити.

Тіла, всі задубілі, мов дерево, обіймали руками пустку. Тіла всіх розмірів, було неможливо відрізнити жінок від чоловіків. В них не залишилося одягу, ні волосся. Всі були лисі. Всі ноги й руки, обгорілі, були на видноті.

-- Ось яка вона – війна. Такого не побачиш на королівській Раді, -- сказала я.

-- А як Ви її собі уявляли, своячко?

Ще один урок життя, як наразі найважчий:”Будь свідком наслідків своїх рішень”. Я присяглася записати його в Посібник життя герцогів Аквітанських, може він якось стане в пригоді моїм нащадкам, якщо колись мені вдасться когось народити.

-- Залиште мене саму, за мить я Вас відшукаю, -- попросила я Вермандуа.

Я вийшла з храму і блукала серед руїн на майдані, в пошуках чогось дуже конкретного: слідів торговця жабами.

І знайшла, а принаймні те, що залишилося від його ятки. В одному з кутків обгорілий шматок зеленої матерії досі зображав силует жаби. Але в тому закутку майже не залишилося каменя на камені. Я заглибилася в знищену будівлю, суцільний пил і дим. На підлозі знайшла обгорілий труп.

Це міг бути будь-який житель Вітрі, але це не був будь-хто.

В нього була тільки одна нога, а обвуглена милиця витримала вогонь краще, ніж плоть її власника.

Я вийшла у розпачі. Вогонь відібрав у мене останню надію вияснити, що трапилося з батьком в Компостелі.

Ми провели в таборі на горі Форше кілька днів. Людовик надалі перебував у кататонічному стані. Лежав нерухомо в ліжку, мовчав і нічого не їв. Я змушувала його ковтати розчинене водою вино, щоб він не помер від спраги.

Вермандуа зайнявся практичними справами табірного життя: розібрати намети, споїти солдатів на ніч, змінити опис битви у більш героїчну історію…

-- Все готове до повернення, Ваша Величносте. Повідомте короля, що військо очікує його наказу повертатися в Париж. Ми надто довго сидимо в цьому клятому місті.

-- Король не прийме жодного рішення, -- відповіла я.

-- Я так гадаю, ні сьогодні, ні найближчими днями, -- сказав обережно сенешаль.

Невже він вже шкодував, що одружився з моєю сестрою? Що кинув виклик Папі Римському? Важко сказати по такому загартованому воїну, як він.

-- Відправте поперед нас гінця, -- наказала я. – Нехай покличуть брата короля, Роберта де Дре. Нехай він займе міста, про які ми домовлялися: Реймс і Шалон. Ми повертаємося в Париж. Негайно.

42 Ірод

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1143

Я побачила, як чернець, в якого перетворився мій чоловік зникає в сутінках коридорів палацу в Сіте. Вже кілька тижнів я намагалася зустрітися з ним, але він спритно уникав мене. Він обрізав світлу гриву Капетингів, які таким чином намагалися наслідувати Каролінгів, патлатих королів. Гадаю, так він відмовлявся від намагань бути сильним. Він змінив шовк з королівською вишивкою на сіру рясу, що відкривала рани від вериг, які він носив на стегнах і руках.

Обітниця цнотливості, обітниця мовчання, обітниця бідності; що означало бути незалежним, наскільки це можливо, від багатств Аквітанії.

Я дозволила йому піти. Зустрінемося під час вечері.

-- Форель. Знов, -- обізвалася приречено одна з моїх фрейлін.

Багато з присутніх за столом направили на таці такі самі ворожі погляди.

З тієї ночі, коли ми повернулися зі Спаленого Вітрі, ніхто при дворі більше не покуштував м‘яса. Нам