Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

Аквітанія

Ева Гарсія Саенз де Уртурі

Переклад з іспанської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

Їм, моїм дітям. За те, що ви є.

В Раю немає оповідань, бо там немає подорожей. Втрата, розкаяння, поневіряння і пристрасть рухають оповідання вперед, по його закрученому маршруту.

Маргарет Етвуд

Я теж відчував схильність змушувати себе, майже з маніакальною впертістю, бути сильнішим, ніж я насправді є.

Серен К'єркегор

Книжка повинна ятрити рани, а навіть сама ранити. Книжка повинна бути небезпечною.

Еміль Чоран

Частина перша

Пролог

Елеонора

Це історія двох моїх родів. Страхітливих герцогів Аквітанії та підлих Капетингів, королів Франції, і як ми відчували взаємну ненависть, і як наші життя раз за разом перетиналися, поки ми не знищили одне одного, під час того буремного XII століття, сторіччя, в якому Захід змінився назавжди.

Серед зрад, облог, крові й сперми, двоє підлітків, Людовик, король Франції, і я, герцогиня Аквітанії, креслили оскаженілими лініями кордони того, що пізніше перетвориться в Європу.

Я рано стала вбивцею, у вісім років мені вистачило дві букви: oc – “так” на моїй улюбленій окситанській мові – щоб закінчити життя моїх мучителів. Хоча також потрібно додати, що я донька інцесту і винна в тому, що кохала свого дядька по батьківській лінії, Раймунда де Пуатьє, та вийшла заміж за свого кузена Людовика.

Влада належала нам, замки й васали належали нам, всі багатства того, що пізніше буде зватися Європою, належали нам. Іль-де-Франс, Аквітанія, Гасконь і Пуатьє належали нам.

Я – Елеонора Аквітанська, мені тринадцять років. Демони перевдягнені в посланців твердять, що мій батько щойно помер за дивних обставин під час паломництва в Компостелу…

… і що в історичних книгах немає прецедентів тому, що я маю намір зробити.

1 Синя смерть

Елеонора

Бордо, 1137

-- Тебе завжди будуть недооцінювати. Змусь їх заплатити за це.

Такими були останні слова сказані мені батьком перед від‘їздом у плащі паломника. Тепер посланці з опущеними поглядами твердили, що він помер перед головним вівтарем у соборі в Компостелі, в самісіньку Страсну п‘ятницю, отруївшись, після того, як попив гнилої води з криниці. Так наче вода могла прикінчити такого велетня. Так наче він не носив завжди з собою шматок кам‘яного вугілля, що поглинав будь-яку отруту, мандрівник загартований в тисячах битв і катастроф.

Так наче ці так звані вісники не були частиною добре підготованого фарсу.

Вони твердили, що прибули разом, але в Руфуса Астурійського панталони промокли від довгої верхової їзди, запах кінського поту доходив до мого помосту.

Своєю чергою, бретонець Ото твердив, що він солдат, але в нього досі заростала тонзура, яка говорила про недавнє минуле в стінах монастиря. До того ж він виглядав свіжим і через поганий зір – він двічі спіткнувся на сходах – не міг претендувати на роль воїна.

-- Брехня… -- рішуче відкинув серед перешіптувань Рай, мій дядько, мій коханець.

Він поглянув на мене по-змовницьки, я пильно поглянула на нього.

Інтуїтивно я вже відчувала, що раптово настав кінець певного етапу. Знала, що прощаюся з ним і зберегла в пам‘яті ті останні години. У майбутньому мені згодяться приємні спогади.

Як смеркло Рай вирушив у Нижню Наварру по тіло свого улюбленого брата і щоб прояснити цю плутанину. Я залишилася на чолі величезної Аквітанії, дрібна групка утримувала в таємниці новину, що Вільгельма X, графа Пуатьє і герцога Аквітанії, вже не було серед живих.

Це були не перші новини, які доходили до нас з маршруту святого апостола.

І всі суперечили одна одній.

Деякі розповідали, що батько загинув перед головним вівтарем після битви з хлопчиком. Маленький Давид переміг Голіафа.

Як можна повірити в такі нісенітниці?

Інші повідомляли, що до нього застосували жахливі тортури вікінгів -- “кривавого орла”, вирвали йому ребра, а легені витягнули назовні, наче скривавлені крила.

Найбільш безглузда версія стверджувала, що він поцілував немовля в чоло і обоє в ту ж мить загинули.

Ці останні посланці розповідали про отруєні криниці. Якій версії вірити? Однак, всі вони сходилися, збентежено і вражено повідомляючи, що тіло батька набрало незвичного темно-синього кольору.

Того нещасного дня, я, його тринадцятилітня спадкоємиця, була змушена знов заговорити.

Я відмовилася розмовляти п‘ять років тому, коли двоє клятих Капетингів насильно взяли мене під мостом річки Гаронни. З тої пори я ненавиджу пшеничне волосся, власник якого вдарив мене по обличчю. Я ненавиджу блакитний і жовтий кольори лілії, прибічники якої повалили мене на траву.

Тільки Рай, мій нерозлучний Рай, зауважив мою відсутність під час похоронної процесії, що поверталася з собору Святого Андреса. Він прийшов надто пізно, але так насправді ніколи не довідався, наскільки пізно це було для мене і мого дитячого тіла. Я заперечила факти, це означало б віддати Аквітанію королям туманного Іль-де-Франсу.

-- Хочеш, щоб я їх вбив? – запитав він, помітивши нас, і вперше я побачила потрясіння в блакитних очах свого дядька.

Приголомшена, я поправила туніку, приховала кров, що текла мені по ногах. Навіть він не повинен був знати цього.

-- Oc, – відповіла я на нашій материнській мові.

“Так.”

Одне слово, дві букви. Два чоловіка, по два удари для кожного.

Один в горло, щоб запевнити їхню вічну мовчанку. Другим обрубав їхню чоловічу гідність, помста, яка розділила мене і моє перше кохання.