Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі
Хоч раз ми в чомусь цілковито сходилися.
-- Залиште це на мене, приносити красу й мистецтво в королівство – справа королеви. Ви в домі Божому, я в палаці, король в Раді й на полі бою. -- Балаканина чоловіків така нудна, як набридає в кожній розмові підігрувати їм, тільки щоб відволікти від моєї мети. – Любий абате, будете від сьогодні моїм мудрим радником? Я невігласка в політиці й не знаю ниточок, якими керувати французькими баронами так, як Ви; можна мені навідуватися у Вашу келію, щоб давати добрі ради королю і Франції?
-- Ви розумна і вмієте слухати. Кращих якостей годі й шукати, -- погодився він.
-- Я забула згадати подробиці винагороди. Хочу зробити перше з багатьох пожертвувань Сен-Дені, якщо Ви твердо пообіцяєте взятися за реставрацію. Дві тисячі соль.
Він проковтнув слину.
-- Достатньо двісті, -- пролепетав.
-- Я сказала дві тисячі.
-- Моєму Сен-Дені? Тобто я хотів сказати, для абатства?
-- Саме це я й сказала. Перетворіть ці гроші у велич, нехай весь християнський світ приходить і захоплюється, нехай залишаться в минулому темні часи понурих храмів. Бог сяє і його пристановища на Землі також повинні сяяти. Людське око створене, щоб захоплюватися красою, ми завдячуємо це Творцю.
-- Безумовно, ми завдячуємо це йому.
З кишені сукні я витягнула шкіряний мішечок з монетами. Я завжди носила його для таких випадків. Достатньо, щоб купити життя, прихильність, або майбутнє, залежно від обставин.
-- Це тільки завдаток. Половина, на необхідний камінь з каменярні в Пуатьє. Позбудьтеся боргів, я знаю, що у Вас їх багато. Друга половина, для мого любого свекра, Людовика Розумного. Прикрасьте його надгробний камінь, він дідусь моїх майбутніх дітей і заслуговує королівської гробниці. Я знаю з якою поспішністю його поховали, через жахливі обставини його смерті, але з усіх країв прибувають паломники, щоб вклонитися пам‘яті свого короля і я чудово розумію, що вони йдуть геть розчаровані. Я пришлю Вам ремісників з Бордо.
-- Ваші каменярі надто дорогі, -- заперечив він.
-- Не для нового Сен-Дені. Тільки попросіть, любий Сюжере, часи Ваших зречень закінчилися.
Таким чином я говорила:”Будьте на моєму боці, а я Вас розбещу, як багату дитину, якою Ви завжди хотіли бути.” Я перетворювала ворога в союзника і ментора, завалюючи його золотом і рубіновими хрестами. Хіба може бути солодша перемога ніж піднятися завдяки тому, в чому ти не можеш здолати своїх ворогів: досвіду, спритності, політичній хитрості? Додати їхню зброю до свого арсеналу.
Сюжер дивився на мене зворушено і з вдячністю. Встав зі свого солом‘яного ліжка. Матрац був тонким, я уявила собі щоночі спиною на дошках. Він почав ходити по келії й знов наткнувся на петлю. Він зовсім забув про неї. Зігнувся і задумливо взяв її за кінець. Я знала, що він думав про Аделаїду, королеву, що вислизнула від нього з кимось, з ким він не міг тягатися, так само як не міг тягатися з королем Франції. І я захоплювалася ним, бо він зумів відмовитися від свого бажання, можливо одержимості, яку плекав роками.
Я ще не настільки зламала себе, щоб проявити таку силу. Я роками пам‘ятала про свої кривди, мої вороги були зі мною надовго і надовго залишалися в мене в голові: Капетинги, ще невідомий вбивця батька, кастрат, що вбив Адамар і мою дитину… Я завжди була злопам‘ятною.
-- Можете забрати цю петлю? Я перестану коптити ковбаски. Якщо цьому абатству судилося стати прикладом для всього християнського світу, то з гріхами потрібно покінчити, з чревоугодництвом включно. Залиште її на подвір‘ї, разом з іншим спорядженням робітників.
-- Звісно, любий Сюжере, тут не місце для петлі.
Він протягнув її мені. Його маленькі ручки ледь тримали її, та й я не була такою вже сильною, але швиденько забрала зашморг з його очей. Якомога далі від спокуси, повішений в келії радник не зможе дати поради королю чи королеві.
Після року проведеного з франками, протягом якого я прислухалася, навчалася, дозволяючи, щоб мене вважали безневинною екзотичною жителькою півдня, тепер, коли мої вороги були у вигнанні, або поглинені власним щастям, я могла привести Аквітанію в Париж. Починалося справжнє вторгнення.
Частина третя
39 Королева амазонок
ЕЛЕОНОРА
Вітрі, графство Шампань, 1143
Нарешті відчутна перемога. До нас дійшли новини, що в своїх зусиллях не втратити північні бастіони, граф Шампанський залишив без захисту маленьке містечко Вітрі. Воно було в наших руках, без довгої облоги, без втрат, тільки переговори й капітуляція. Полегшення, ми немов сказали Теобальду: ”Хоча моя сестра і Рауль де Вермандуа відлучені від церкви, Бог не на Вашому боці. Бог підтримує нас, хоча з Вашої вини у Франції не лунають дзвони й сім‘ї померлих хоронять їх без змоги провести заупокійну службу.” Нам вже набридло зазнавати поразок від Святої Матері Католицької церкви.
Після подорожі Аліси у Фонтевро п‘ять років тому, бабуся Філіпа купила трьох прелатів. Вона засадила своїх черниць шукати в запилених архівах абатства і знайшла легальну лазівку, яка дозволяла перестрибнути через святого отця: згідно з церковними законами, три єпископи дорівнювали папі. Я подбала про те, щоб зробити їх багатими.
Три єпископи з наших володінь: Нойона, Санлиса і Лану. Всі троє погодилися, що Рауль де Вермандуа і сестра Теобальда Шампанського були родичами, яким Церква забороняє одружуватися і тому їхній шлюб було анульовано. Не дивлячись на п‘ятьох спільних дітей і чотирьох онуків. Теобальд, розлючений принизливим розлученням, яке він вважав образою роду Шампань, звернувся до свого доброго друга Іннокентія II.
Скандал збурив весь християнський світ, літописці близькі до герцога Шампанського, яким заплатили наперед, загострили свої пера. Сумнозвісний Іоанн Солсберійський написав: “Рауль завжди був у полоні похоті, він потрапив під чари спокусливої дівчини й швидко розлучився з графинею Шампанською, своєю дружиною на протязі п‘ятнадцяти років.”
