Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Я виконаю Вашу волю, так само як виконувала волю попереднього короля Франції. Було б брехнею не признати, що він робив мене щасливою в ці непевні дні, коли з Пуатьє надходили погані новини. Але як каже приказка, що личить молодиці, старій бабі зась. Не знаю чи мені вистачить сил зносити плітки при дворі, королева-вдова вийшла заміж за красивого і значно молодшого чоловіка. І бідного, Ваша Величносте. Мабуть, недарма кажуть, не пара пану злидарка, ні злидарю пані.

-- Мамо, він не бідний, -- втрутилася я, перш ніж вона згадає всі приказки.

-- Від правди не втечеш, -- відповіла вона похнюпившись.

-- Тепер в нього три замки в Шампані, -- повідомила я. – Два ліса, кузня, два мости й млин. Так я віддячила за безпеку, в якій ми жили під час тих непевних днів. Цього буде достатньо, Ваша Величносте?

-- Ну, він точно багатший, ніж батько, коли зійшов на трон. Але це перетворилося в сімейну справу, Сюжере, Монморансі, залиште кімнату; мені потрібно поговорити наодинці з королевою-вдовою. Моя дружина, її донька, теж залишається.

Обидва чоловіка, такі несхожі, як жаба і гепард, мовчки вийшли з зали.

-- Мамо, Ви не надто боролися за нього. Невже Вас не тішить ця пропозиція? – поцікавився Людовик, коли ми залишилися самі.

-- Я не хочу образити Вас, Ваша Величносте.

-- Перестаньте це повторювати й подумайте трохи про себе, Вам зосталося небагато життя, воно у Вас одне і Ви його потратили намарно. З дитинства я бачив, як Ви страждаєте і мовчите з чоловіком, який не звертав на Вас жодної уваги.

-- Це неправда, -- захищалася вона. – Він зробив мені сім дітей, інколи навіть бив мене стільки ж, як своїх коханок.

-- Це не увага. І Матьє не з таких. Сьогодні я побачив впевненого в собі чоловіка, в якого від самого Вашого вигляду підгинаються коліна. Я хотів, щоб батько так відносився до Вас, але він не дав мені цієї радості.

-- Годі! – перервала його мати. – Не нагадуйте мені про нього, він вже похований в Сен-Дені. Я виконаю будь-який Ваш наказ, Ваша Величносте.

-- Мені не вдається викликати Вас на відвертість. Невже Вам так важко попросити щось прямо? – зітхнув він, говорячи майже до себе. – Елеоноро, допоможіть мені зійти з підвищення. Так неможливо розмовляти з матір‘ю.

Я встала з маленької, похилої табуретки й допомогла йому. Всі троє ми зупинилися перед каміном, втупивши погляди в полум‘я.

--Так краще. В теплі домашнього вогнища. Мамо, Ви завжди носите якийсь камінь, захований у складках Вашої сукні. Що за камінь Ви носите останнім часом?

Аделаїда стурбовано повернулася.

-- Будь-який, щоб покращити здоров‘я.

-- А саме?

-- Прозору яшму, від болю голови.

-- Покажіть.

-- Навіщо, якщо Ви не зможете побачити його, сину?

-- Покажіть.

Аделаїда неохоче пошукала у внутрішній кишені своєї блакитної сукні. В неї був здивований вираз обличчя, бо вона явно нічого не знайшла.

-- Ви цього шукаєте?

Людовик показав їй маленький жовтий камінь.

-- Сліпота це не тільки шкода. В мене загострився нюх. В перші дні після мого повернення, кожного разу коли Ви приходили провести поряд зі мною ніч, мені було страшно. Ви пахнули сіркою, а я Вас не бачив, мені здавалося, що це Люцифер вдавав Ваш голос. Але це були Ви, правда?

-- Так, це була я, -- признала Аделаїда.

-- Отже, це Ваш камінь сірки.

Вона почервоніла, і то не під впливом полум‘я.

-- Ви мали намір покінчити життя самогубством, якщо я не дам Вам дозволу з Монморансі. Вчинити самогубство, Ви, мамо, таку образу Всевишньому… Ви настільки нещасні?

Аделаїда оперлася на перекладину каміна. Закрила очі й похитала головою, немов відмовляючись від чогось. Від гідності, від захисту, в усякому разі, від чогось збудованого протягом років.

-- Це вже не моє місце, сину.

-- Як це ні?

-- Тепер, коли діти виросли, а я стала королевою-вдовою, двір мене дратує, я тут як умеблювання, на яке ніхто не звертає уваги. Все своє життя я присвятила цьому сірому вологому палацу і ще кілька тижнів тому зітхала за тим, щоб повернутися зі своїми камеристками в замок в Шампані, де я зростала, та померти в оточенні садів і ластівок. Але я пізнала турботу Матьє, красу, яка не виходить мені з голови.

-- Правда, що він красень, це очевидно навіть для чоловіків, -- признав Людовик.

-- І не кажіть, спочатку мені здавалося, що аж надто. Але спокою і надії на тихе усамітнення мене позбавило його ставлення. Тепер я знаю, що це буде вигнання сповнене зітхань і безсонних ночей, то навіщо їхати?

-- І Ви волієте роздробити камінь сірки та випити його з вином?

-- Ні, Ваша Величносте. Я б так не вчинила. Не хочу, щоб мене поховали без голови в канаві біля дороги.

-- Перестаньте врешті-решт брехати мені! Як мені це набридло, мамо! – закричав Людовик, втративши терпіння і забувши про манери. – Я не зможу вгодити Вам, якщо Ви не будете щирою. Чи зробить Вас щасливою заміжжя з Матьє?

Аделаїда знов стиснула кулаки, відібрала в сина кусок сірки й кинула його у вогонь, де він вибухнув, змусивши нас відійти, щоб іскри не запалили нам одяг.

-- Гаразд, -- сказала свекруха. – Нехай патякають про стару бабу, якій заманулося бути молодицею.

І я побачила, що вона посміхається, вперше з того часу, як ми з нею познайомилася. Вона здавалася молодшою, здавалася красивішою. Здавалася такою, якою повинна була бути, і якою Товстий король не давав їй стати.

Рішення прийнято, кімнатою пронісся легенький вітерець. Це було полегшення трьох присутніх.

“Ти з молодим красенем, а Аліса зі стариганом.