Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

Відтоді тільки рибні страви. Через це всі при дворі його проклинали.

Проте я воліла, щоб він їв, нехай навіть форель і марену, бо половину днів він постив і його тіло марніло. Король став тендітним та худим, як стовбур молодого дерева.

Він відмовився не тільки від м‘яса. А й від моєї плоті. Скільки може тривати жалоба за чотирмастами душами?

Він не повернувся в мої покої, й не дозволив, щоб я зайшла в його. Всі про це знали, не було конюха чи прядильниці, які б не шептали про нас, хто злісно, хто стривожено. Моя присутність при дворі як лона Франції втратила сенс. Як ніколи раніше, мій статус в цьому ворожому палаці став ще більш непевним, ніж коли я тільки приїхала.

Я точно знаю, що лікарі пропонували йому жінок, щоб вилікувати його поганий стан духа; він завжди відмовлявся. Він був цнотливим королем, жонатим, але цнотливим. В нього була душа аскета і він змусив усіх поважати це, йому набридло присвячувати свої дні інтересам королівства.

При дворі панував холод: протягом року Божого 1143 жодного дня не з‘явилося сонце, а на його обличчі -- жодна посмішка. Я забула колір його очей. Його золотистий погляд став для мене чужим, він уникав мене, коли ми перетиналися на Королівській Раді.

Принаймні він не зробив моє життя незносним, як зробив би це мстивий ворог. Не зганьбив мене, не використав свій вплив, щоб інші ненавиділи чи віддалилися від мене. Він просто не зносив моєї присутності, я нагадувала йому, що він – що ми – вбивці невинних.

-- Я -- Ірод Антипа! – кричав він уві сні. – Я винен у вбивстві невинних!

Холодна мовчанка кривдила мене набагато більше, ніж бурхлива розлука, по-аквітанськи. Я воліла крики й безчинства, до яких нас призвичаїли дідусь Вільгельм і бабуся Філіпа. Стук дверима, лайка, втечі на коні, перевернуті столи. Але я хотіла надто багато при крижаному дворі з крижаними придворними, крижаним подвір‘ям і крижаними манерами.

Франція показувала мені свою зиму і моя південна душа капітулювала. Я була перелякана і паралізована, як ведмедиця в сплячці.

Одного прекрасного ранку, сита всім цим по горло, я викликала Матьє Монморансі, свого свекра. Він відразу ж прибув з одного з замків в Шампані.

-- Ви мені знов потрібні в палаці. Ви і Ваша дружина. Побудьте тут, поряд з німим королем, нехай Аделаїда Савойська дасть йому трохи любові. Мене Людовик відкидає, а я бачу, що він потребує домашнього тепла.

-- Ви впевнені? Моя дружина любить домінувати й все контролювати, ви знов почнете гризтися, -- заперечив він, не надто переконаний.

-- Ви ще не зрозуміли. Я вже борюся не за його любов. Мій Людовик залишає наш світ, живе у своєму, духовному світі, де ми зі своїми мирськими справами розчарували його настільки, що стали для нього чужими. Він нас уникає, боїться нас, захищається від нас. Але так сталося, що він король Франції і тисячі підданих потребують його присутності, а не відсутності. Королівство кинуте напризволяще. Я повинна повернути його, я вже не кажу, що він навіть не наближається до мене, а я не Діва Марія, не думаю, що завагітнію від божественного подиху голубки. Мені вже дев‘ятнадцять років, а я майже незаймана. Як я маю виконати свій обов‘язок і народити спадкоємця Франції?

“ А заодно маленького аквітанця”, подумала б стара Лія. Скільки вже часу мій початковий план помститися за смерть батька, Адамар і мого сина не займав мої безсонні ночі?

-- Я привезу королеву-вдову, -- здався Монморансі. – Ви знаєте, що я завдячую Вам своє щастя і що я Ваш вірний союзник, Ваш і тільки Ваш, до кінця мого життя. Ніхто не зробив для мене стільки, як королева Елеонора. Але на жаль, я не можу допомогти Вам у такій делікатній справі, як Ваше материнство.

Я це чудово розуміла, але в моїй голові почав вимальовуватися новий план, без облог, пожеж і смертей. Який хоч раз матиме Боже благословення, від якого я і моя родина стільки часу потайки зрікалася.

І я не знайшла нічого кращого, ніж попросити допомоги в найбільш підступного диявола.

43 Друїд

ЛЮДОВИК

Абатство Сен-Дені, 1144

“Чи буде цього достатньо?”, подумав я.

-- Достатньо для чого, Ваша Величносте? – відповів Сюжер.

Я поглянув на нього здивовано; здається я сказав вголос те, що було в мене на думці. Я не відповів.

-- Достатньо щоб спокутати Ваші гріхи? – наполягав він.

Я відмовився розмовляти, було надто боляче.

-- Любий королю, тепер я розумію, чому на Вас так тисне цей реліквіарій. Вашу душу пригнічують не кістки святого Дені. Вас пригнічує все місто, я маю рацію? Минув рік, а Ви досі несете на своїх плечах тягар Спаленого Вітрі й не знаходите розради в молитвах і в постах. Ви вбиваєте себе і вбиваєте надію Франції, якою править привид.

-- І Ви, мій духовний батько, дасте мені пораду, що полегшить цей тягар? – запитав я скептично.

-- Полегшення не буде, цей шматок чорної душі продовжить гризти Вас аж до смерті. Я можу тільки порадити Вам навчитися жити з цією виною. Вона не зникне. Чотириста душ…

-- Годі! Це всього лиш порожні слова, якими Ви роздряпуєте рани. Якщо не можете допомогти мені, то йдіть приймати єпископів та демонструвати їм, що Ви зробили з аквітанським золотом.

Сюжер скривився, захоплений зненацька моїм спалахом гніву. Я з дитинства ніколи не заперечував йому. Тоді він був Богом, а я лишень серафимом.

-- Я не впізнаю Вас, сину.

“Бо я змінився, монаху”, подумав я, поправляючи важку срібну скриню на плечах.

“І Ви не маєте рації, цього не може бути. Вина не може