Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі
Я теж бачив те, про що мене попереджали радники: моє королівство рухалося в нікуди, що різня у Вітрі, так насправді, була перемогою для Шампані – вона покінчила з багатообіцяючим королем Людовиком Молодим.
Його вже не існувало, я шукав у собі й не знаходив того простака, що дозволяв собі вірити ніби зможе стати гідним королем і чоловіком на висоті грізної герцогині Аквітанської.
З реліквіарієм на плечах я рухався серед натовпу до величавого головного вівтаря. Який надмірний – навіть для Сюжера – цей шестиметровий хрест вкритий топазами й перлинами. Два роки він оплачував роботу славетних ювелірів з Лорени. Дурне марнотратство для мого королівства.
Багато з моїх васалів мене не впізнали. У своїй поношеній семирязі покутника я був одним з тисяч, що прибули на відкриття двадцяти вівтарів Сен-Дені.
Сюжер став поміж архієпископами Кентерберійським і Бордоським, Готфрідом Ле-Лору, тим самим, що одружив нас. Поряд з ними він сяяв. Він вперше одягнув розкішну митру, золото і кармін.
Манірно жестикулюючи вони говорили про стрілчасті арки та вітражі. Всі були зачудовані непомірним склепінням. Я здогадався про його грандіозні плани розширити свою єпархію. Того літнього дня світло і амбіції лилися рікою.
Як мудро з боку Сюжера -- запросити весь християнський світ в день Святого Варнави. Подейкували, що чудо цього святого полягало в тому, що 11 червня завжди сяяло яскраве сонце. Так і трапилося, цього року теж. Сонячні промені лилися через зелені, червоні та жовті вітражі й утворювали мозаїки на колонах і в нас над головою.
Було красиво, містично, а навіть затишно, не дивлячись на те, що Сюжер до абсурду розширив розміри храму, “щоб він трохи більше відповідав величі Бога”, пояснював ченець задоволено всім, хто хотів його слухати, а в той день таких було багато.
Але я відхилився від свого наміру розповісти, що ж трапилося.
Піст під час попередніх днів приніс бажаний ефект: в голові у мене затуманилося і значну частину свого існування я провів у безболісному забутті. Ніякого чорного диму, ніяких руїн.
“Якби до криниці я відправив не половину, а всіх людей, то може нам би вдалося потушити пожежу до того, як…”
Ні, знову те саме. Вони повернулися. Роздуми. Ті самі думки без початку і кінця. Тисячі думок, сотні днів.
Завжди тих самих.
Знов.
“Сьогодні не буду вечеряти”, вирішив я. Але тієї ночі вечеря була публічною, гості прибули з усіх куточків Франції, Аквітанії, Англії, Фландрії. Мав прибути навіть новий папа, але захворів і прислав намісника.
Після смерті Інокентія II, я присягав на вірність Целестину, а потім Луцію II. Відносини були доброзичливими й святий отець відкликав інтердикт проти Франції в обмін за те, що я не заперечуватиму проти його довіреної особи на тепленькому місці в Бордо. Я поступився і погодився. Я був радий, що в королівстві знов відчинилися церкви, кожен дзвін на молитву проливав трохи холодної води на мою обпалену душу.
Але цього було замало.
Сюжер інтригами добився, як в часи батька, щоб граф Шампанський і я, король Іль-де-Франсу, знов стали союзниками. Я повернув Теобальду узурповані землі. Принаймні це я міг зробити.
Але цього, знову ж таки, було замало.
“Побачимо, чи це допоможе”, подумав я.
Я поставив важку скриню перед вівтарем і зітхнувши, витягнув з кишені вазу, яку моя дружина подарувала мені в день нашого шлюбу. Знаменитий витвір мистецтва, який емір Сарагоси подарував її діду під час хрестового походу. Цей диявол був справжнім грішником. Не дивно, що він шукав спокути в Єрусалимі. Я б теж вирушив туди, якби жив у його часи. Але нових експедицій вже не було, всі п‘ять Святих Місць надійно перебували в руках християн.
Я не хотів нічого від Елеонори та її сім‘ї. Я дивився на неї й бачив Алісу. Дивився на Алісу й бачив Вермандуа. Дивився на Вермандуа й бачив Спалене Вітрі. Й мої думки чорніли й чорний дим знов затуманював мені голову. Й все починалося заново.
Моя дружина була частиною свити. Вона супроводжувала Сюжера і прелатів. Більш звична до дипломатії ніж я, вона ефективно виконувала свою роль. Впізнавши вазу дідуся, вона кинула на мене розчарований погляд. Я його проігнорував, як і все пов‘язане з нею останнім часом. Тільки так я міг жити далі.
-- Ви щедрий король, мій сеньйоре Людовику, -- втрутився ченець в бездоганно білій рясі, якого я не знав. Але цей голос… цей голос змусив мене забути про дим і зосередитися на його звуці, настільки він був солодким. – Хоча Церква і не потребує багатств, Ваш жест шляхетний і добре про Вас свідчить. Я отець Бернард Клервоський, любий Сюжер попросив мене прочитати сьогодні проповідь на честь Бога і його святого Діонісія.
Нарешті я з ним познайомився. Не дивлячись на свій смиренний вигляд, він був однією з найвідоміших осіб в християнському світі. Він був вищим навіть за мене, при тому, що мало перед ким мені доводилося підіймати голову. Мені виповнилося двадцять чотири роки, а я продовжував рости. З Елеонорою відбувалося те саме: коли в тринадцять років вона прибула в Іль-де-Франс, то була дівчиною звичайної статури, але продовжувала рости й досягла, як на жінку, скандального росту. Вона ніколи не стригла свої чорні коси, які вже сягали їй до щиколоток. Спочатку жінки моїх баронів критикували її за це, потім почали імітувати і тепер француженки славилися своїми довжелезними косами на манеру королеви Елеонори.
Повертаючись до Бернарда, сиві скроні замінили колись руде волосся. Як і я, змарнілий від постійного посту, шкіра в нього на щелепі була такою тонкою, що було видно блакитні вени. Але його посмішка… Він перебував у мирі сам з собою, як я прагнув цього миру і самовпевненості, які він випромінював.
Ніколи не забуду тієї проповіді, першої, почутої від нього. Намагаючись уникнути ніякового товариства своєї дружини, я розташувався поряд з абатисами й настоятельками, хоча на той час вже ніхто не звертав уваги на присутність короля Франції.
Бернард Клервоський взяв свій старий посох і запанував над Сен-Дені. Його називали “Doctor
