Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі
Людовикові було боляче, як нікому іншому. Ченець, що в ньому жив, страждав з кожним днем, в якому його королівство перебувало під інтердиктом, але папа Інокентій II не поступався, непохитний, він не міг пробачити моєму роду колишніх кривд.
Шампань теж.
Ми теж.
Так тривало вже цілий рік, а тепер ми готувалися підкорити їх.
Але це була не єдина причина, чому я вирішила супроводжувати Людовика у Вітрі. Через певний час, коли я з неймовірним полегшенням повірила, що Галеран не повернеться на двір на острові Сіте, моя обережність знов відступила перед старою жагою довідатися, що трапилося з батьком в Компостелі. Я не забула – бо і як? – порад Адамар, але брак новин про кастрата дав мені сили знов спуститися сходами, що вели на кухню палацу.
-- Мені закортіло жаб’ячих лапок. Хто займається закупками на ринку? – запитала я молоду кухарку, що пекла сирники.
-- Емерік.
-- Хлопчик з ластовинням? – пригадала я.
-- Він вже не хлопчик, сеньйоро, -- відповіла та, зашарівшись.
В цю мить зайшов хлопець, набагато вищий, ніж я пам‘ятала, він ніс важкі поліна.
-- Емеріку, королева бажає, щоб ти пішов на ринок і купив жаб‘ячих лапок, -- сказала йому кухарка.
-- Сеньйоро, боюся, що це неможливо, -- відповів хлопець. – Єдина ятка, що торгувала жаб‘ячими лапками закрилася минулої зими.
Я подумки вилаялася. Страх перед Галераном паралізував мене і надто довго не давав мені продовжити пошуки на ринку. Можливо, було вже надто пізно.
Хлопець зауважив моє розчарування і щоб заповнити ніякову мовчанку продовжив пояснювати:
-- Дуже шкода, сеньйоро. Мені теж, не стільки через жаб‘ячі лапки, яких я ніколи не пробував. Але ми товаришували, бо обоє народилися у Вітрі, на землях графа Шампанського. Він сказав мені, що якщо я колись повернуся додому і не матиму роботи, то знайду його на куті площі, поряд з церквою, він там під прапором з жабою.
-- Дійсно шкода, доведеться змінити свою забаганку. Можете купити зацукрованих фруктів? – вигадала я на ходу.
Молодий Емерік негайно пішов виконувати доручення, а я повернулася в свої покої, запитуючи себе, яке виправдання потрібне королеві Франції, щоб з‘явитися в такому місці як Вітрі та попросити дрібних жовтих жаб.
Світало, коли ми вирушили до Вітрі. Це був мій перший військовий похід, моє бойове хрещення. Я наполягла, щоб супроводжувати короля, аргументуючи, що моя присутність заохотить приєднатися п‘ятдесят аквітанських баронів з Пуатьє, Гасконі та Лангедока зі своїми людьми. Достатньо для не надто складної місії, що була перед нами.
Я не сказала йому про свої приховані мотиви. Після завоювання, яке видавалося мені чистою формальністю, я хотіла відшукати торговця, що продавав жаби в Парижі в той час, коли було вбито мого батька і батька Людовика. Зрештою Людовик відмовився від ідеї щось довідатися і задовольнився поясненнями, які всі йому повторювали: дизентерія. Скільки разів я не поверталася до теми, але не знаходила в ньому союзника і вирішила далі продовжувати самотужки.
-- Ви схожі на королеву амазонок, Ваша Величносте, -- промовив Людовик, коли зміг їхати поряд зі мною. -- Чудово Вас тут бачити… Ця кампанія буде короткою, за день-два ми повернемося в Париж.
Мені подобалося бачити його таким оптимістичним і люблячим.
-- Знаєте чого мені бракує з паризької зими?
-- Скажіть мені.
-- Смажених каштанів, що ми їли разом. І наших розмов у сповідальні.
Людовик кивнув зі змовницькою посмішкою.
Закінчивши розвідку, до нас на чолі колони приєднався Вермандуа.
-- Вам не докучає, що Ви в латах на цьому південному вітрі, люба своячко? – поцікавився наш сенешаль.
Залізо важило більше, ніж олександрійський шовк моїх суконь, але я не почувалася в клітці, навпаки, хоч раз захист був справжнім, а не уявним.
-- Вітер божевільних, так ми називаємо його в Аквітанії, -- відповіла я. – Не дивлячись на дурну славу, він мені завжди подобався. Старенькі аквітанки лякають дітей, коли віє південний вітер. Вимагають, щоб вони сховалися в скриню і не ходили в ліс. Подейкують про огрів, що поїдають ніжну плоть, бажано немовлят.
-- Аквітанські огри… -- Людовик посміхнувся, не надто вірячи в мою історію.
-- Це не чорні легенди, Ваша Величносте. На жаль, це не легенди, -- відповів Вермандуа. – Завжди існували історії про голодних людей, що поїдають дітей. Малечу легше вполювати ніж полохливу сарну. І вони набагато повільніші за зайців. Будь-який з супроводжуючих нас солдатів бачив більше розірваних трупів ніж йому б цього хотілося. А повернувшись додому ніхто не розповідає, що багато з нас інколи були змушені їсти людське м‘ясо. Під час довгої облоги, або сховавшись в якійсь віддаленій печері, в очікуванні на порятунок, який ніколи не надійде. І доля солдата, що повертається, теж непевна. Інколи міста, в яке ти повертався, чи сеньйора, що мав тобі заплатити, вже не існує. Їх знищив ворожий барон, або новий король. Багато хто тиняється лісами та шляхами, шокований пережитим, нікому не потрібні хворі на солдатське божевілля, а вже точно в сім‘ях і в тавернах воліють, щоб вони мовчали. Ніхто не хоче вислуховувати їхні історії про плоть і кров. Але ці історії повинні побачити денне світло, тому бабусі перетворюють їх в дитячі легенди: про огрів, про драконів… Вони стають більш сприйнятливими і служать як пересторога.
-- Геродот твердив, що зустрічав канібалів далеко на півночі, де вже не віє Борей, а ті, хто вижив у Шотландії, розповідають, що древні шотландці ласували бочком і ніжками своїх полеглих ворогів, -- додала я задумливо.
-- Я в це вірю, -- відповів сенешаль, хоча думками вже був далеко, вглядався в небокрай. – Ми наближаємося до гори Форше. Я віддам наказ ставати табором і розкладати ваші королівські намети. На
