Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Гаразд, нехай заходить. Я не проти нагородити його. Мені розповідали, що під час моєї відсутності він з розумом розпоряджався людьми, і хоча я не можу зробити нічого, щоб збільшити його багатства, то принаймні триматиму під рукою на час, коли Вермандуа постаріє або йому не вдасться вислизнути з петлі. Ми вислухаємо його прохання.

Перед нами з‘явився усміхнений Монморансі у своєму новому вбранні. Його охайний плащ був вишитий барвами роду, зеленою і жовтою. Він був прекрасний. Як я йому і порадила, він залишив собі французьку борідку і сивина придавала зрілості його красивому обличчю. Перш ніж розпочати він глянув на нас, на мене та Аделаїду, своїми гарними зеленими очима і коротко вклонився.

-- Що Ви хочете від Вашого короля, Монморансі? – запитав Людовик.

-- Щоб Ви стали моїм сином, -- відповів той рішуче. Настала приголомшена тиша, яка затягнулася.

-- В мене вже був батько, -- відповів Людовик, коли оговтався від несподіванки. – Йому я завдячую корону.

-- Я мав на увазі вірного, відданого, вдячного, близького, а навіть люблячого, наскільки Вам потрібно, батька.

Сюжер збирався щось відповісти, але Людовик жестом зупинив його.

-- Я й далі не розумію Вашої пропозиції. Як Ви маєте намір перетворитися в мого батька, хіба що образно? Ви хочете бути батьком моїх військ, командувати ними, в цьому справа?

-- Я говорю не про військо, а про домівку, сеньйоре. Я прошу у Вас дозволу присвятити своє життя, щоб Ваша мати знову посміхалася. Я зауважив, що Ви любите її, як всякий добрий син. Якщо Ви знатимете, що вона щаслива, то теж будете щасливі, і насуплене чоло, яке робить Ваше обличчя таким поважним, розгладиться. Один тягар спаде Вам з плеч, однією турботою стане менше. Мені продовжувати?

Краєм ока я глянула на чоловіка. Він поправив корону з усією гідністю, яку тільки зумів зібрати.

-- Я не почув нічого після того, як Ви згадали мою матір, здається щось про чоло і тягар. Моя мати, знов заміжня, кажете? З Вами? – повторив збентежено.

-- Я смиренно вважаю, що можу зробити її щасливою. – В його люб‘язних словах не було зарозумілості, Матьє посміхався так тепло, що ніхто з нас не міг в цьому засумніватися.

-- Ні, я не ставлю під сумнів Вашу здатність, чи Вашу рішучість. Але… Ви сказали, мою матір?

Матьє засміявся, зовсім не помічаючи й не переймаючись розгубленістю мого чоловіка.

-- Ви дивитеся на неї очима люблячого сина. Я це розумію, вона далека і чиста, як Діва Марія, так?

Людовик кивнув.

-- Можна сказати, що порівняння доволі влучне, так.

-- Тоді дозвольте нехай вона висловиться.

Ми всі повернулися до Аделаїди, в очікуванні на її відповідь.

 

36 Доленосні хмари

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1138

-- З чого мені почати, Ваша Величносте? Буде нелегко, -- сказав мені Матьє певний час тому, коли ми спостерігали, як Людовик виїжджає через південні ворота в напрямку Пуатьє, щоб взяти в облогу моїх васалів.

-- Вона родичка папи Калікста II, -- повчала я його. – Почніть з молитви, після світанку, перш ніж приступити до вишивання, вона звикла молитися в капличці. Її фрейліни вам не перешкоджатимуть, я цим займуся. Вдайте, що Ви дуже набожні й апелюйте до її досвіду при дворі. Вислухайте її, небіжчик чоловік ніколи не звертав на неї увагу. Дивіться на неї своїми очима, які Вам дав сам сатана, не вдавайте перед мною, що не знаєте, як ними скористатися. І… дотик. Почніть з легкого дотику тильної сторони долоні, кожен божий день. Під будь-яким приводом, через незграбність, свічку, що загрожує впасти... Щоб вона сохнула за світанками в капличці з Вами й Вашим щоденним дотиком. Вона ніколи не пережила чогось подібного, я бачила, як вона на Вас дивиться з того дня, коли Ви з‘явилися зі своїм подарунком і своїм гонором на моєму шлюбі. Ми з Вами знали, що увага, яку Ви в неї викликаєте – це подарунок. Ми з Вами знали, що не слід марнувати владу, яку нам дарувало пристрасне бажання в очах королеви-матері. Здобудьте її, і у Вас буде ключ до всього двору.

-- Цього недостатньо. Всі на острові Сіте знають, що я бідую у напівзруйнованому замку. Це не місце для королеви-вдови Франції, -- сказав він, втупивши очі в куряву, яку здіймала на шляху піхота.

-- Решту залиште мені, -- відповіла я, не зводячи погляду від малесенької крапки, в яку перетворився Людовик. – Вірю, що Ви доб‘єтеся своєї мети, а я виконаю свою частину, до того ж з задоволенням.

-- А далі? Де я буду Вам корисним?

Я посміхнулася, Матьє де Монморансі було тридцять вісім років, такий самий вік, як у батька, коли його позбавили життя. Його енергійність дуже нагадувала мені батькову. Його інстинкт дивитися далі, ніж тільки в завтрашній день, також.

-- В Шампані, -- відповіла я, все вже було обдумано.

-- Чому Шампань, а не Аквітанія?

-- Бо я потребуватиму Вас в Шампані, а не в Аквітанії. – Звідти прийдуть темні доленосні хмари.

Він посміхнувся.

-- Ви справжня королева, -- сказав собі під ніс.

-- Чому Ви так кажете? – запитала я.

-- Бо королі завжди лаконічні й ніколи не діляться своїми думками.

 

37 Сірка

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1138

Але повертаючись у теперішній час, Аделаїда була в центрі уваги. Це її неймовірно бентежило.

-- Ваша Величносте… -- відповіла вона пошепки й з опущеною головою.

-- Встаньте, мамо. Те, що стверджує мій васал – правда?

Аделаїда неохоче встала.

-- Він багато чого стверджує, сеньйоре. Що саме Ви маєте на увазі?

-- Що він може зробити Вас щасливою.

Вона мовчала, потерла