Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

Не селяни і не міщани, не козаки і не розбійники, не родовиті купці й не базарні відкупщики. Ні — і все так! Цих людей гартували тяжкі часи, смертельні небезпеки і нескінченні шляхи, які могли збагатити сміливих і наполегливих або позбавити життя з безлічі причин.

Вони були ще задовго до козаків. Можна сказати, що козаки вийшли з душі та звитяги чумаків. І про сих, і про тих одні пісні співали — лише замінювали слово «чумак» на «козак». Вони мали багато спільного — і часто-густо допомагали одні одним.

Щойно сходили сніги з полів і показувалася трава, — ревли чумацькі воли, скрипіли мажі й чумаки збиралися на вигоні в довгі обози. Ще раз перевіряли, чи взято все необхідне для дороги: хліб, сало, масло, гречана крупа, гречане борошно для галушок та тетері[142], пшоно, а також необхідне кашоварне знаряддя — казани, таганки, сокири, ложки. А ще перевіряли та лагодили зброю.

Антонім Дзевульський часто зустрічав на дорогах чумацькі вози, що мають особливу назву — мажі! Бачив їх у литовських землях, на коронних шляхах за Львовом, у землях молдавського господаря і особливо часто — на київській і наддніпрянській землі, звідки в переважній більшості й були ті особливі люди. Там же й споруджувалися дивовижні вози, які перевозили до дев’яноста пудів вантажу[143].

Головним вантажем мажі була сіль — найцінніша кров торгівлі!

Припинялися на якийсь час війни, і зброя чекала своїх покупців. Насувався голод — і тканини, шкіра, вироби з дерева та скла, коштовності й безліч іншого, що прикрашає і робить життя людини зручнішим та приємнішим, залишалося чекати кращих часів на складах і в крамницях. Вирішив король чи інший владика — і піднялися податкові збори на товари. Заборонив — і немає тих товарів у вільному доступі. А ось сіль потрібна завжди. Яка без неї каша, шурпа, хліб? А як бути без засолювання великої кількості виловленої риби і різаного на м’ясо надлишку худоби? Як у похід іти без запасів солонини і як без солоного сала податися в сусіднє містечко або село? Навіть у голод сіль потрібна — і ще гостріше. Рубана трава, зварена шкіра, перетерті жолуді та інші рятівні страви куди приємніші, якщо приправити їх трохи сіллю. Сіллю, яку не можна заборонити і на яку не можна без бунту підвищити ціну. В деяких країнах її, як золото або срібло, вживають у розрахунках за товар і роботу. Недарма латиною вона звучить як сонце![144]

Сіль — сипучий вантаж. Від того й мажа особливої конструкції. Цей чумацький віз, призначений для перевезення вантажів на великі відстані, виготовляли виключно з міцної деревини — ясена, дуба чи граба — й кріпили дерев’яними шпильками замість залізних цвяхів. Сама ж мажа мала глибокий напівсферичний кузов, пристосований для перевезення солі, а за потреби й зерна. Кузов мажі викладався лубом чи випалювався з липового кряжа. Для того, щоб збільшити рівновагу мажі й запобігти її перекиданню, використовувалися спеціальні розпірки — люшні. Нижні кінці люшні надягалися на осі, а верхні вводилися в обручі, прикріплені по боках кузова. Крім того, мажа споряджалася важницею — жердиною для підважування застряглого воза. Заможні чумаки застосовували шкіряні покришки, орнаментували передки, люшні, насади своїх возів різьбою, прикрашали ярма волів. Для транспортування мажі застосовувалися парні запряжки волів особливої сірої породи! Щоб уберегти товар від негоди, мажі накривали просмоленою воловою шкірою.

Такою, на якій зараз приходить до тями після перепою пан Дзевульський.

Незважаючи на труську дорогу і слабкість в ногах, Антонім підвівся і зазирнув за високий борт мажі. Так і є — кругом лише степ і степ. Неозорий і безберегий, сонний і мовчазний. І битим шляхом під південним палючим сонцем повільно тягнуться з півсотні маж, піднімаючи пилюку аж до небес.

Глухому шелесту полину та пирію чумаки відповідали протяжною піснею й скрипом критих возів.

— Прокинувся, ляше? — пролунав глузливий голос.

Помічник комісара з сумом глянув на вожчика-чумака, що обернувся до нього.

Матка Боска! Яка ж огидна пика! Наче з червоної глини виліплене щось довгасте, з якого чогось витягли гострий і довгий ніс, а потім чиркнули гострою паличкою — і позначили рот. Та й губи ті неприємні. Нижня, тонесенька, заходить на верхню, ще тоншу. А над тою стирчать вуса. Саме стирчать, а не висять, як це чоловікові годиться. Що ще? Ага! Маленькі, як у свині, очі сірого кольору, а над ними кошлаті брови, які так і просяться під ножиці. І звичний чумацький ковпак з молодого баранця.

— Де я? Наказую зупинитися, — насилу польською виголосив Антонім.

У відповідь чумак сплюнув ліворуч від себе і видихнув:

— Лях є лях.

На борт мажі видерся і Йонатан. Він мовчки оглянув пустельну місцевість і повільно сповз на смердючі шкури, що на половину висоти і довжини мажі прикривали вантаж.

— Зупинись. Мені треба, — згораючи від сорому і приниження, попросив пан Дзевульський.

— Ні... не можу. Ти ж бачиш, що валка на ходу. Без наказу отамана ніхто не сміє зупинитися.

— Де той ваш отаман?

— Де й має бути. На першій у валці мажі. Але він не дозволить, поки не дійдемо до води. Він за все відповідальний.

— Якщо мені треба? — не вгамовувався пан Дзевульський.

Чумак знову обернув свою пику і всміхнувся:

— То роби через верх борту. А якщо зіскочити або ще чогось надумаєш, то пан отаман і козак Вернидуб наказали на ланцюг тебе посадити. Он він, лежить під шкурами. Повір — їхати краще, ніж іти. Та й козаки не дозволять утекти.

— А скоро та вода? — вирішив поставити останнє питання Антонім.

— До заходу сонця будемо. Там чумаками і станемо.

Довелося потреби справляти так, як сказав чумак, — на очах у шинкаря і тих чумаків, що вели свої мажі слідом.

Що таке «стати чумаком» пан Дзевульський дізнався ввечері. Перебуваючи під охороною січовиків і зарядивши свої самопали, чумаки не ставили мажі в коло, заганяючи туди волів. Це було ще попереду, на ординських землях. На кордоні з ними козацький супровід, отримавши платню, покине валку. Там уже вся надія буде на слово, дане кримським ханом, на дружбу зі степовими старійшинами і на власні самопали та шаблі.

Кому була черга дивитися за волами, ті погнали їх на водопій до невеличкого