Книги Якова - Ольга Токарчук
Яків зненацька почав представлятися не Яковом Лейбовичем, як раніше, а Яковом Франком. Так тут називають євреїв із Заходу, так кажуть і про його тестя та дружину. Франк, себто чужий. Нахман знає, що Якову це до вподоби: ті, що довго бурлакували, звикли бути чужими. Яків якось звірився Нахманові, що найкраще він почувається на новому місці — тоді світ наче постає наново. Чужий означає вільний. Той, що має за плечима великий простір, степ, пустелю, схожий на колиску півмісяць, який заглушує музику цикад; той, що має повітря, пропахле шкіркою дині, шарудіння скарабея, який надвечір, коли небо стає геть червоним, виходить на полювання. Бути чужим — означає мати свою історію, лише для себе. Оповідь, написану власними слідами за спиною.
Всюди почуватися гостем, оселятися лише ненадовго, не перейматися садом. Радше тішитися вином, ніж дбати про виноградник. Не розуміти мови, а тому краще бачити жести і вирази облич, очі, емоції, що пропливають лицями, наче тіні хмар. Вчитися чужої мови від самого початку, всюди потроху, порівнювати слова й знаходити подібності.
Треба плекати цей стан — він дає могутню силу.
Яків сказав йому одну річ. Наче жартома, недбало — цілком у своєму стилі. Була то річ дещо незрозуміла, але відразу запала в пам’ять — бо стала першою наукою Якова, хоч він того ще, мабуть, не розумів. Він сказав: треба щодня вправлятися в тому, щоби казати «ні». Що це означає? Нахман обіцяє собі запитати. Але коли? Часу вже нема. Він якийсь сумний і роздратований. Може, вино було кепське? Нахман і сам не помітив, як з учителя перетворився на друга, а відтак непомітно й на учня. Він сам це дозволив.
Яків ніколи не говорить так, як мудреці, — довгими заплутаними реченнями з безліччю рідкісних і коштовних слів та покликань на Писання. Мова Якова — стисла і ясна, як у купця чи візника. Весь час наче жартує, але не знати, що з того насправді жарт, а що ні. Дивиться просто в очі, вистрелює реченнями й чекає на реакцію співрозмовника. Зазвичай його гострий, чіпкий, наче пташиний погляд — як в орла, яструба чи грифа — бентежить і знічує співрозмовників. Вони відвертаються, плутаються в словах. Часом він ні сіло ні впало вибухає сміхом, і тоді всім наче падає гора з пліч. Буває різким, грубим. Любить передражнювати. Якщо йому щось не подобається, він супиться, його погляд стає гострим, як ніж. Говорить речі розумні й дурні. Не довіряй йому занадто, бо візьме тебе на глум. І таким його бачив Нахман. Хоча Нахмана він своїм пташиним поглядом іще не колов. Через те все Яків здається наче своїм, таким, як усі, а за хвилю усвідомлюєш: він ані свій, ані рівня іншим.
Молодий збирається в дорогу. Тесть, Єгуда Леві бен Това, знайшов йому хорошу роботу в Крайові. Це чимале місто на березі Дунаю, брама між Північчю та Півднем. У Тови там є шурин, вдатний купець. Йому потрібна допомога на складі товарів: приймати, висилати, виставляти рахунки. Усією тією торговою мережею заправляє Осман із Чернівців, людина незвичайно метикувата; кажуть, чого б він не торкнувся, все перетворюється на золото. Золото прибуває з Польщі, Моравії, платять ним за турецький товар і всяку всячину, якої на Півночі нема. Чому в Польщі не роблять капелюхів із фетру? Чому не тчуть килимів? А порцеляна, а скло? Мало там виробляють, багато купують, тому отакий Осман мусить весь час крутитися біля кордону. Він — наче сіль землі, що проводить струми світу. У нього велике черево; одягається він на турецький манір. Додайте до цього смагляве обличчя й тюрбан — і турецькішого турка годі уявити.
Ребе Мордке залишається в Нікополі — він старий і втомлений. Йому треба м’які подушки, чиста постіль, його місія закінчилася, таємниця розкрита, Яків засватаний і одружений. Тепер він — дорослий чоловік. Одне зламане коліщатко в машині світу полагоджене. Нарешті ребе Мордке може відійти в тінь і затягуватися димом зі своєї люльки.
Вранці всі попрощаються. Яків із Гершеле бен Зебу, молоденьким кузеном Хани, вирушає до Крайови, а Нахман повертається до Польщі. Привезе добрі звістки братам на Поділлі, в Рогатині, Глинній та Буську і нарешті дістанеться до власного дому. Від цього йому і радісно, і трохи тужно. Нелегко повертатися додому, це кожен знає.
Вони прощаються до півночі. Жінок відіслали спати, зачинили двері. П’ють нікопольське вино й будують плани на майбутнє, граючись крихтами хліба на столі, насипаючи з них гірки, ліплячи кульки. Нуссен уже спить на паці бавовни, він заплющив своє єдине око й не бачить, як Яків, блукаючи поглядом, гладить Нахмана по обличчі, а той, п’яний, кладе йому голову на груди.
На світанку, ще не цілком опритомнівши, Нахман сідає на воза, який везе подорожніх до Бухареста. В його світлий капот зашите золото — весь його заробіток із мандрівки. А ще везе кільканадцять пляшок олії з алое — в Польщі її можна буде продати в кілька разів дорожче. На самому дні кишені білого вовняного плаща, який він купив на базарі в Нікополі, ховає грудку пахучої живиці. Ще на возі їде торба з листами і цілий мішок подарунків для жінок. По його підпухлому веснянкуватому обличчі течуть сльози, але відразу за міськими рогатками на нього сходить така мрійливість, що йому здається, ніби він летить над кам’янистим шляхом просто до сонця, яке саме сходить і засліплює його своїм промінням.
У Бухаресті йому пощастило приєднатися до каравану «спілки кам’янецьких купців Верещинського, Давида та Мурадовича» — так написано на паках і міхах. Вантаж пахне кофієм і тютюном. Валка рушає на північ.
Десь через три тижні Нахман щасливо дістається до Рогатина і в своїх запилюжених панчохах та дещо засмальцьованому світлому плащі стає на порозі дому Шорів, де якраз готуються до весілля.
У Крайові. Про торгівлю у свята і про Гершеле, який опиняється перед дилемою вишні
Склад Абрагама, Товиного шурина, — то справжня печера Алі-Баби. Він продає по цілій Європі все найкраще зі Сходу, що пливе яскравим строкатим потоком через Стамбул до маєтків і палаців Буди, Відня, Кракова та Львова. Стамбульські тканини, які називають «стамбулакіярі», — найрізноманітніших кольорів, перетикані золотом, з малиновими, червоними, зеленими й
