Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Боже! Як огидно смердить земля! Свята земелька — така солодкодуха, якій родити запашну пшеницю та духмяні гречки, — відгонить спаленим порохом, залізним гаром, сіркою, аміаком — чорті–чим! Не земля, а — нужник, прости господи!
Справді, — що робити? Помахати білою онучею і піти в полон?… Але ж старому, обстріляному, два рази пораненому солдатові Нечипорукові і раніше, за старого режиму, не лежало до серця звести руки й гукнути: «капут, твоя, плєн!» Тепер же — як цареві «дали по кумполу» і гукнули до революції — в полон не кортить і поготів: війні ж швидко кінець! Хіба не мужикові в солдатській шинельці сподіватися тепер полегкості та земельки? Додому треба мерщій — до сім'ї й земельки, а не в полон!
Словом, хлопці на передньому краї кинули жеребок, і Дем'янові випало рискувати за всіх: добуватись крізь смертне поле до своїх, нагримати, чого забарились, і жадати підмоги всіма способами невідкладно!
Кулеметне віяло відійшло геть, і Дем'ян сторожко виставляє півголови над берегом вирви. Кулі січуть самісінький край, і одна дзенькає по Дем'яновій касці. Дем'ян осувається грудьми вниз, і від цього в його нагрудній кишені щось шкарубиться та шарудить.
Ага! То ж учорашній лист! Від молодиці Вівді — тільки ж тиждень і пожили в подружжі до мобілізації… Ротний листоноша тицьнув листа до рук, — коли, перечікуючи артпідготовку, рота саме ладналась виходити з окопу. Нетерпеливилось, звісно, прочитати — які там слова виговорює молодиця про біле личко: це в Дем'яна, вогнем та вітром обпаленого солдата, — личко біле! Цікаво, як там з коровою Манькою — чи ж обминула її реквізиція по літері «а», на потреби фронту? І взагалі, — що воно там, у рідному селі Бородянці на Київщині? Та Дем'ян сунув листа до кишені не перечитавши, — не до листа тоді було. Не до листа й тепер. Снаряд гупає десять кроків від вирви, і Дем'ян аж вхрясає в землю. Господи, пронеси, господи! Передсмертна туга — невимовне, словами непередаване відчуття: на цілому світі ти зовсім один, сам у пустелі, під безмежним небом — дрібна, приречена комашка на байдужій, мертвій землі…
Ні, минулося й на цей раз; і Дем'ян знову визирає на захід. Просто перед ним — смужка смертної зони, яку він вже перебіг, а далі, до другої і третьої лінії німецьких траншей, простилається те, що було колись полем: десь, певне, тучні жита стояли колись тут, у низині, відкриті гарячому південному сонцю; ходив, мабуть, вітер хвилями по нивах на оболоні — зеленіло тут ясно напровесні, половіло в цю пору року і золотилося місяць пізніше, в жнива. Восени, мабуть, весело проходив по цих роздолах ратай із ралом, потім сіяч із козубом, а після Петра і Павла дзвеніли дружно серпи та коси й бриніла пісня до ясного неба… Тепер поля не було. Була просто «пересеченная местность» — мовою фронтових карт, — і вся земля була посічена, поколупана, побита дірками: тисячі вирв від снарядів не зорали, а зрешетили її. Це була сплюндрована й споганена земля, — ніщо на ній не росло, не родило і не живилось, і люди на ній теж не жили: мешканці пішли геть, а які були — солдати — сиділи під землею по вирвах, окопах та бліндажах.
За полем на згірку — мовою фронту то була «висотка 173» — стояв, очевидно, колись гарний ліс: «лесистая местность» — мовою фронту. І був це ліс високої ціни: він захищав від сухих південно–східних вітрів ораницю і сам по собі, деревиною, був величезним багатством — бук та граб: на стояни, крокви та бантини — під хату ліпшого та міцнішого і придумати неможливо. Тепер цього лісу теж не було. Його наче вичесало величезною бороною. Стирчали лише пні, та й ті — потрощені, розщеплені згори і донизу… Скільки того багатства змарновано — пущено за димом, на ніщо і ні для кого!
Дем'ян оглядає засмученим хазяйським оком милий його серцю ліс — під Бородянкою ж який ліс: сама сосна!
Далі все на захід було під австріяком та германом.
А втім, і самого «заходу» насправді, мабуть, і не було. Був тільки «напрям на захід». І для Дем'янового полку цей напрям мав спеціальну назву: на Калуш!
Гвардійський корпус, у якому служив рядовий Дем'ян Нечипорук з Бородянки під Києвом, держав фронт кілометрів сто двадцять. Позаду справа був Тернопіль, зліва — Чернівці. Тільки за Дністром то був уже інший фронт: не Південно–Західний, а Румунський, і армія була вже не восьма, а сьома. Але напрям там теж був «на захід»: через Годи й Отиню, а гвардійцям — через оцей колишній Обертин. Наступати — долинами, лісами, горами, а тоді відступати — горами, лісами, долинами. Чи ж не безглуздя? Про таку війну командир Дем'янового батальйону, поручик барон Нольде, казав: «Міф, блеф, сама географія!»
Дем'ян вхоплює гострим чуттям обстріляного солдата слушний момент — коли снаряд «аж ніяк не може влучити в цей квадрат», — і прожогом перебігає ще тридцять кроків, щоб впасти знову в чергову вирву. І знову, коли він зсувається грудьми по грудках, у кишені в нього шарудить зіжмаканий папір. Цікаво б все ж таки знати, що пишуть із дому? Чи ж живий–здоровий батенько? Як господарюється там братові Софрону? Чи вийшов уже земельний закон?… Ох, швидше, швидше треба додому, а то поділять землю без фронтовиків і знову скривдять солдата! Коли ж то, нарешті, вирішать міністри про війну? Коли край цьому смертовбивчому безглуздю?
Хоча, правду сказати, війна від дня революції неначе застопорилась на місці. Артилеристи випускали приділену норму снарядів, але піхота — нема дурних! — тепер вже не виходила з шанців. Виставляли дозори та облягалися спати. Годі! Навоювалися вже! Перестрілюватись сюди–туди — будь ласка, але справжньої війни не було. І офіцери нічого не могли зробити, скільки не доводили солдатові, що воювати треба, щоб захищати батьківщину від ворога. Солдат
