Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Ну й плювать! Поручик Нольде плює на все. Він не вірить ні в сон, ні в чхання, ні в чини, ні в ордени. Не вірить ні в війну, ані в мир. Ні в перемогу, ані в поразку. Ні в революцію, ані в контрреволюцію. Навіть і в те, що він — барон, не вірить. Батько, звичайно, бароном був: про це поручик Нольде сам читав відповідні папери з гербами. Але татуньо був старою руїною, відколи поручик пам'ятає світ. Що ж, поручика лелека під качан капусти мамуні підкинула? Війнула, мабуть, хвостиком десь під кущем люб'язна мамуня — і привела поручика Нольде на світ від якогось заїжджого гусара, а то й власного форейтора… І правильно! Браво, мамуньо! Що на світі є? Баба, три зірочки — шустовський коньяк, шмендефер з накрапленою колодою карт — та й вже! А решта — міф, блеф, фокус–покус — чорна магія! Все! Хоч би й ця сама війна — за віру, царя і отечество, а тепер — здрастє вам, — за свободу і революцію!
Щоправда, війна, сама по собі, не викликала в поручика Нольде якихось принципіальних заперечень. Війна — це було навіть здорово! Хіба за мирного часу все так дозволено, як на війні? Дівчата — в щойно захопленому ворожому місті, партнери–фраєри з безусих прапорщиків, вчорашніх гімназистів, яким все одно жити на світі, як підрахували великі статистики, тільки сорок вісім окопних годин, отже, всі підйомні, екіпіровочні та подвійне фронтове утримання за три місяці наперед — можна програвати за один, останній в житті вечір… Такого за мирного часу ніколи не може бути. Війна, кінець кінцем, це вже не так і погано. Єдине завдавало прикрості поручику барону Нольде: не було в окопах ванни з гарячою водою. А життя без ванни з гарячою водою після доброї пиятики поручик барон Нольде зневажав.
Хе! Цікаво все ж таки, як потурять зараз з штадиву цього звомпілого від дванадцятигодинного вогню солдата, як його… Нечипорука? Побіг, бачте, щоб порятувати ще півста таких же мужланів, як він сам. Подумаєш — півста! Велика статистика підрахувала, що російська армія вже поклала на олтар вітчизни аж десять мільйонів отаких ідіотів–мужичків. Подумаєш — ще п'ятдесят! Наказу йому! Хе!
Наказ ще вчора ввечері був — тільки та нещасна рота — з своєї дурної голови, через довгий язик того французика із Бордо — осатаніло поперла на рожен! Наказ був такий. З огляду на те, що сили другого ешелону відмовились викинутись на бросок, щоб підтримати наступ першого ешелону, — розпочаті дії засуджено на провал. Тому їх відмінити. Це — по–перше. По–друге, з огляду на те, що під рясним огнем допомога вогнеприпасами, харчами та медикаментами протягом дня пов'язана з великими втратами людьми та майна, — допомоги роті до вечора не подавати. По–третє, якщо до вечора рота з відчаю не передасться німцям у полон, і якщо до вечора від роти залишаться ще живі солдати, — подати їм, з настанням темноти, ракетою сигнал: залишити здобутий рубіж і повернутись на вихідні позиції.
6
Дем'ян виповзає з окопів за висоткою 197. Тут вже зовсім безпечно, тому під захистком згірку розташувались кухні — з–під покришок казанів смачно парує.
Перший поштовх — до казана! Хіба кашовар відмовить, коли побачить перед собою земляка з голови до ніг у ґлею та багні: ясно — прямо з переднього краю!
Але Дем'ян мерщій одвертається, біжить спотикаючись через моріжок за висоткою 197 — аж чудно, тут ще росте трава! — і тільки скоса озирається на кухні: вісім вряд. Цікаво все ж таки, що ж вони зараз варять? Невже знову сухий борщ? Боже мій, до чого довела солдата війна! Добрий хазяїн свиням посоромився б давати: сушена капуста, сушені буряки, в'ялена цибуля і навіть картопля — теж суха! Недурно кажуть, що на тому сушенні та гноєнні овочів для війни всякі там «земгуари» мільйонщиками поробились! Втім, Дем'ян зараз охоче ум'яв би казанок смердючої юшки або, скажімо, офіцерський омлет з яєчного порошку…
Дем'ян ще наддає ходу. Зараз і ліс, а на узліссі, в хатині лісника, тобто, по–фронтовому — в «отдельно стоящем строении» — штаб. Щоб одірвати думки від кухонь позаду, Дем'ян добуває з кишені лист і заглядає в сторінку біжучи.
«Революцію, — читає він, — зробив трудовий народ…»
На бігу рядки стрибають перед очима:
«Та буржуї скористались з неорганізованості трудящих верств і захопили владу в свої руки…»
Що за чорт? Вівдя такого не втне, хоч би й не сама писала, а проказувала письменному дякові. її листи завжди починаються так: «Письмо пущено мужу від жони, і низенько кланяюсь до сирої землі мойому ясному соколикові…» А закінчуються тільки так: «І ще кланяються батенько наш Оксентій Опанасович, брат Софрон, братова Домаха і сусідоньки наші від дороги — матрос Тимофій Гречка та його молодиця, а ще…»
Дем'ян перегортає сторінку і дивиться аж у кінець — чи нема імені того, хто відписує? Але він вже на лісовій стежці, і назустріч посувається нескінченна вервечка «ходаків»: остання і найважливіша комунікація між тилом і передовою. Нестройові піднощики несуть — ніяк не переносять — поживу для неситого черева війни та харч для підтягнутого солдатського живота: отой проклятий сухий борщ у мішках, цини з кулеметними стрічками, міни у плетених козубах — наче сулії молока на базар, — навіть
