Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Демонстрація заспівала «Отречемся от старого мира…»

А Грушевський стояв у вікні, очманіло дивився на каштани, що раптом зацвіли червоно, жував бороду і ненавидів.

Світла в кабінеті Грушевського не було — сполохана панна Софія мерщій виключила жирандолі; Грушевський стояв у темряві, і в пітьмі борода Грушевського, коли він її торкався і наминав, — сипала іскрами і потріскувала, як шерсть в кота, коли його гладити проти шерсті.

«Голова» української нації дивився на свою націю.

Він був один, тільки позаду німо стовбичила його вірна секретарка, і обличчя її кривилося від люті і жаху.

А народ ішов, співав і вимагав.

А війна тимчасом тривала далі. Тривала і на тисяча перший, і на тисяча другий день.

І артилерійський обстріл з австро–німецького боку почався знову точно о п'ятій — як і щодня, тільки сонце забагрянило вершки тополь.

Снаряди далекобійних гармат пролітали з залізним гуркотом, схожим на гуркотіння експреса на пристанційних розвилках: за десять кілометрів у затиллі німці паралізували штаби й порушували комунікації з передовою.

За далекосяжними «чемоданами» з орлиним клекотом линули «гостинці» п'ятнадцятисантиметрової дивізійної артилерії. Вони накривали лінію шанців, утворюючи над ними «стелю» з металу й вогню. Це був страшний «купол смерті», що заганяв під землю все живе, вірніше — півживе від смертного жаху, тоскної безнадії та млосного передчування невідворотної загибелі. Разом з людьми — коні, собаки і навіть миші припадали до землі і враз дубіли, зачувши харамаркання набою на спаді або лункий удар близького розриву.

Після дивізійної подавала голос і полкова. Траншейні мортири, бігло сипонувши по третій лінії позицій, поспіхом переносили свій залізний дощ ближче до переднього краю.

Тоді вступали і ротні міномети — найогиднішого голосу потвори війни — і з виском та кувіканням обрушували вогонь на злощасний рубіж.

Так починався — після воєнної ночі — черговий день війни…

Солдат Дем'ян Нечипорук перебігає зигзагами від вирви до вирви і в кожній він припадає, вгрібається в глей — наче добувається в самісінькі надра землі. І щоразу, покидаючи хвилинне пристановище, щоб шукати нове, він визирає попереду — де близька вирва куриться ще димом і гаром — старий солдатський розрахунок на бога війни: два снаряди вряд не влучають у ту ж таки точку під сонцем.

Фронт стоїть проти заходу, обличчям на захід повернута і вся машинерія цієї ділянки російського фронту, але солдат російської армії Дем'ян Нечипорук перебігає з заходу на схід. Та Дем'ян Нечипорук не тікає, він не дезертир, навпаки — в цю хвилину він, можливо, єдиний на цілу ділянку фронту активний боєць.

Рота Нечипорука виконала наказ і здійснила бойове завдання: солдати таки звелись і пішли, всіваючи трупом проклятущу «нічийну землю». Вони перехопились на шинелях через п'ять рядів дротяної загорожі, лишаючи на ній мертві і ще живі стражденні тіла, вдерлись у ворожий окоп і повернули першу німецьку траншею бруствером із сходу на захід. Тепер перша німецька стала першою нашою, і з неї рота взяла під обстріл другу німецьку, що тепер для німців стала першою. Рота здобула перемогу. Але це було аж учора. Після того минула ніч — друга і третя лінії не підійшли. Що ж мали тепер робити солдати?

Стояти на місці? Ні з чим і нема з ким: із ста двадцятьох вдерлись до окопу лише сімдесят два, тридцять з них — поранені, без медичної допомоги.

Вертати назад? Покинути тридцятьох товаришів напризволяще, а сорока двом — плазувати смертним полем під куполом смерті? Коли бог війни буде ласкавий, то приплазує… зо два.

Лишався єдиний вихід: здобуту позицію повернути противникові, а переможцям… здатись… на милість переможеного. Тьху!

Солдат Нечипорук спересердя плює. Ну й війна! Безглуздя якесь…

Він обережно визирає з вирви. Він біжить на схід, але визирає на захід: захід йому віщує смерть.

Годі шукати глузду в війні! Всю цю обширну територію Галичини російська армія пройшла вже два рази туди і два рази назад. А от цей «населений пункт», що зветься на карті Обертин — і колись, може, й справді був селом, а нині є лише купою сміття, — російська армія здобувала в крові та муках аж шістнадцять разів… Такою каторжною роботою можна було б, либонь, провертіти дірку на місці і вийти на той бік землі. Навіщо це? Скажіть на милість, будьте ласкаві! Дурнішого не вигадає і рудий піп Отецько, що править панахиду на «Христос воскрес», а в од–пуст — молебень.

Дем'ян Нечипорук падає лицем у рахманну землю і, зіщулившись, щоб зробитись меншим, щоб зробитись нічим, — перележує, поки через нього харамаркає снаряд, а далі зойкає удар вибуху десь кроків за п'ятдесят, війнувши через вирву смердючою курявою. Осколки дріботять та риють землю довкола… На щастя, на Дем'янову спину не припадає жодного. Тоді миттю, щоб скористатися з хмари куряви, він вистрибує з ями і знову, як заєць, зигзагами, увібравши голову глибоко межи плечі, стрімголов біжить