Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Будь ласка, частуйтесь, мілорде! — з фіглярством запропонував він штабс–капітану.

— Облиш, Олексашко! — сердито відгризнувся Боголєпов–Южин.

Поручик Драгомирецький простяг табакерку Петрову:

— Нюш!

— Спасибі. Не вживаю.

— Нам більше буде! — Драгомирецький заховав табакерку в кишеню. Хитнувшись, він мало не впав, заплутавши ногами.

Дверці карети ляснули. Крізь скло мелькнуло на мить обличчя митрополита — аж тепер гнівне, розлючене, аж чорне. Він звів руку — неначе для хресного знамення, щоб благословити місце, з якого від'їздив, але не благословив: рвучким жестом він засмикнув фіранку на віконечку карети.

— Пшол! — гукнув штабс–капітан Боголєпов–Южин.

Карета духовного вельможі рушила поволі. Козаки попереду теж пустили коней, четверо інших загарцювали позаду.

Шофер включив мотор, штабс–капітан сів поруч з шофером, поручики — позаду, і автомобіль рушив слідом за каретою. Офіцерам для особливих доручень при командуючому наказано особисто приставити крамольного митрополита–в'язня на вокзал, особисто посадити його в поїзд Київ — Петроград і залишити вокзал лише після того, як поїзд зникне з очей.

Коли авто сіпнуло на швидкості, поручик Драгомирецький аж завалився навзнак. В натовпі на тротуарі засміялись. Це кинуло п'яного поручика в сказ. Вирівнявшись, він посварився кулаком на людей і загорлав:

— Сепаратисти! Мазепинці! Украйонці!.. Ще не вмерла Україна, але вмерти мусить! Скоро, братики–хохли, вам обріжем вуса…

Натовп відсахнувся, а поручик, осатанівши, вже розмахував пістолетом, забувши вийняти його з кобури.

— Олексашко, дурак! Облиш! — роздратовано гукнув на нього Петров. — Що за ідіотизм? І це ж — чорносотенство!..

Та кокаїн почав діяти, і поручик Драгомирецький вже впав у наркотичний екстаз. Автомобіль котив до вокзалу, а доблесний син доктора Драгомирецького, рідний брат активної діячки української «Просвіти» студентки Марини Драгомирецької, — розмахував кашкетом в одній руці та кобурою пістолета у другій і репетував, як недорізаний.

— Ура! Вів! Гох! Банзай! Гоп, мої гречаники! Малороси мало росли, та забагато виросли! Амба! К стєнкє! В розході…

Петров марно тягнув його за поли френча та галіфе.

Боголєпов–Южин флегматично кинув через плече:

— Поручик Петров, дайте поручику Драгомирецькому в морду!

А професор Грушевський стояв у цей час у вікні свого кабінету і всіма фібрами душі ненавидів Росію.

— Ага! — Грушевський запихав бороду собі мало не в горлянку, неначе хотів задавити там якогось біса, що сидів усередині, в ньому самому. — Ага! Ви скажете зараз, що Україну гнітили деспоти і тирани, царі та імператори? Таки ні! Маєте ось тепер вашу «революційну» Росію, де на чолі «революційного» уряду стоїть «революційна» партія конституційних демократів. Годі! З цією партією покінчено! Професор Грушевський прихилявся до неї, коли ця партія була проти абсолютизму. Тепер Грушевський очолить партію есерів. Що? Керенський теж очолює партію есерів? Але ж Керенський очолює партію російських, великодержавних есерів, а Грушевський очолить партію українських, національно–свідомих есерів. Цей чортів митрополит таки має рацію: російська великодержавницька політика завжди розпалює націоналістичні настрої серед українців, а Центральній Раді це тільки на користь. Бо національно–свідомій «еліті» від того тільки легше повести за собою народ.

Ах так — народ!

А що таке, власне, — народ? Соціологічний термін чи тільки побутовий вираз?

Змалку ще маленькому Мишкові Грушевському татко з мамою завжди пояснювали, що народ — це прості люди: двірники, покоївки, фурмани, ну і, звичайно, селяни, з яких і з'являються всі ці фурмани, покоївки та двірники. Грушевського, коли він був ще малим Мишком і приїздив влітку на дачу в Китаїв під Києвом, навіть тягло до цих простих людей, селян: від них так смачно пахло житнім хлібом, невживаним вдома, а від жінок — теплим молоком. І пісень вони співали таких гарних, зворушливих — про кохання та гірку долю… Від теплого молока та пісень, власне, все воно й почалося — гімназичне українофільство, студентське українство, професорське українознавство. Так воно і пішло: нація, визволення нації, відродження нації, — раніше — козацької, а тепер — селянської, якій, проте, так гарно було б знову вбратись у старовинні, живописні козацькі шати… Ах, так! В народі ще є робітники. Ті, що роблять біля машин, — по млинах, у ґуральнях, на цукроварнях. Але, прошу, — які ж це робітники? Це знову ті ж таки селяни, які через злидні подались на заробітки, а мріють тільки одним: повернутись додому, придбати земельки, сіяти жито й пасти корів, Є, правда, ще й робітники на великих металургійних заводах, у шахтах та копальнях, — вони печуться біля всяких там домен, довбають кайлами вугілля, повзають на животі, тягнучи за собою санчата з породою. Цих робітників Грушевський бачив на картинках — у різних спеціальних виданнях. Але ж, бійтеся бога, — хіба то український народ? Доведено вже — й іншими авторитетами, і самим професором історії Грушевським насамперед, що ці робітники — зайди: кацапи, татари і всякий інший набрід. Або й з українського села, тільки ж — перевертні: вдягнуть російську косоворотку, взують російські сапоги на рипах, візьмуть у руки російську гармошку, нажлуктяться російської водки — і цвенькати починають по–кацапському! Навіть співають вже не думу про Морозенка, а пісню про Стеньку Разіна і танцюють не українського гопака, а російського трепака. Перекинчики, ренегати — пролетаріат без роду і племені, якому «кроме цепей, неча терять…» Цю покруч, цей виплід підступного зросійщення, — нехай любісінько забирають собі російські