Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
…Пахло чадом, ні — гаром, валували пси, ні — здіймала ревище череда, ні — котився рев багатотисячного натовпу, і ці білі суцвіття каштанів, що засвічувались червоним — тож сніг, що враз ставав кривавим, — як погане знамення, як тяжкий кошмар, як фантасмагорія. Ах так! То ж і справді було! Було — у грудневу ніч тисяча дев'ятсот п'ятого року.
Палали маєтки Залевської — під Княжичами, Музичами і Горбовичами, палав маєток Терещенків під Шпитьками, палав Родзянко за Бучею, Бруховецький у Білгородці, Юзефович біля Северинівки, Хитрово в Боярці… Селяни вимагали землі, а не діставши, — палили…
А Михайло Сергійович стояв отак біля вікна, заховавшись за штору, у себе в Китаєві, в будинку над ставком, — тоді ще велика київська кам'яниця не була виведена, — і завмирав серцем, і холонув душею, і тремтів увесь з голови до ніг. І думав, і міркував, і вагався, і катувався — спалять чи не спалять?… Власне, і палити не було чого. Хіба він, Грушевський, був поміщик, пан? Того «маєтку» — раптом кілька десятин обсівних, як у звичайного хуторянина, ну ще овочевий сад, ну ще ті городи, ті теплиці, парники, плантації з полуницями, обора, комора… Так, так, камора! Справжня італійська камора, французькі санкюлоти — на православну українську голову! Ціла банда якогось Соловйова, солов'я–розбійника, в чернігівських, за Десною, борах! А можуть спалити й свої — китаївські, голосіївські, корчуватські, мишоловські… Так, так, зовсім як у мишоловці! Спалили ж такого ж — теж хуторянина, якихось півста десятин у броварських лісах, зовсім близько, через Дніпро, — щирого приятеля Михайла Сергійовича, німця–українця, поміщика Фогенполя… Так спалять чи не спалять, господи пронеси!
Не спалили, обійшлось…
Отоді ж, зразу, з того переляку, і ліквідував Михайло Сергійович усе, що було, залишив тільки самий будинок замість дачі, — і всі гроші, сто тисяч, як одна копієчка, вклав у будівництво нового — третього — великого, на п'ять поверхів, будинку в Києві. В місті, знаєте, воно безпечніше — поліцаї, жандарми, козаки, сам губернатор, хоча й україножер, а все ж таки на чолі порядку, на сторожі священних законів власності і таке інше…
Господи! Невже ж знову таке? Невже й тепер повториться лихоліття дев'ятсот п'ятого року? Невже знову — після революції, коли вже й свобода вийшла, коли зайшло навіть на національне відродження — знову виникнуть заворушення, вчиняться заколоти, розбій? І — від кого? Від українських селян, яких він, найавторитетніший історик України, стараннями цілого життя виставляв як гегемона української нації!
Ні, ні! То ж — не вони, то ж оті покручі, перекинчики, ренегати, пролетарі без роду і племені, яким, крім кайданів, нічого й губити!
І ніколи, ніколи не простить професор Михайло Сергійович Грушевський письменникові Михайлові Михайловичу Коцюбинському — нехай і видатному, нічого не скажеш, нехай навіть українському, — що оспівав він у своєму, нехай і талановитому, творі «Фата моргана» отих розбишак–мужичків! Не простить і не простив. Коли Коцюбинського вже доконували сухоти і хвороба серця — не дав своєї згоди голова українського «запомогового товариства», професор Грушевський, на те, щоб видати Коцюбинському позичкою п'ятсот карбованців для поїздки на лікування в Крим чи Італію. Сухоти і серце, певна річ, — дуже зле, але ж нехай не оспівує анархістичних, руїнницьких, аморальних домагань розбещеної мужви — забрати землю в дбайливців і поділити між гольтіпаками… Від сухот та хвороби серця Михайло Михайлович і помер. Але ж, хто знає, може, і його безбожна «Фата моргана» — ця проповідь класової боротьби і в українському народі — теж спричинилася до того, що й далі бушує та безчинствує мужва… Он у Василькові, в Юзефівці, в Григорівні, в Бородянці…
А Невським проспектом у Петрограді в цей час марширував сто вісімдесятий піший полк, щойно укомплектований на Україні, на Чернігівщині, в місцях, оспіваних у «Фата моргана» Михайлом Коцюбинським, і ніс прапори з написами «Геть війну! Земля — селянам, фабрики — робітникам!». На чолі полку йшов голова його військового комітету — син Михайла Коцюбинського, Коцюбинський Юрій, член партії більшовиків, активіст петроградської військової організації.
А в Києві — Володимирською вулицею — демонстранти теж несли транспаранти «Геть війну! Земля — селянам, фабрики — робітникам!» І зараз, в стихійній демонстрації під цими транспарантами, перемішались і пішли разом усі ті, хто вранці маніфестували нарізно. Йшов хор матросів Дніпровської флотилії і співав «Шалійте, шалійте, скажені кати». Йшли залізничники, і поміж них Боженко, — із прапором «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Йшли робітники заводів і з Подолу, і з Шулявки, і з Деміївки, і з Печерська. Колону печерських очолювали арсенальні, і поміж них — Іванов, Фіалек — більшовики, йшли й Іван Бриль з Максимом Колибердою — позапартійні прихильники соціал–демократії, йшла і печерська робітнича «Просвіта», і заспів виводили молодики Данило Бриль, Харитон Києнко та Флегонт Босняцький під орудою студентки Марини Драгомирецької. А далі йшли робітники і службовці міського району — кравці, пекарі, ремісники, конторники, аптекарі, продавці… І вони співали різних пісень — російських, польських, єврейських, українських.
Йшов народ України.
На розі Бібіковського бульвару до демонстрації робітників і службовців приєдналась колона солдатів без зброї, — її вітали могутнім радісним «ура». Київська округа була прифронтова, в Києві діяв стан облоги — вийти із зброєю в руках військові частини могли тільки на виконання бойової операції. Але солдати вишили не для бою, а — вимагати миру! І це не була якась частина, це були солдати різних частин, відпускники, яким пощастило дістати сьогодні до вечора «увольнительную». В колоні були піхотинці, кавалеристи, артилеристи, авіатори, іскровики, понтонери, — солдати різних частин і різного роду військ. Але вони вишикувались в одну колону і підняли над шеренгою транспарант:
«Мир
