Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

І раптом — він бачить у вервечці прапорщика Дзевалтовського.

— Господин прапорщик! — радісно гукає Дем'ян. — Товаришу предполкома!

— Нечипорук? — Дзевалтовський хапає Дем'яна за рукав і тягне його геть, щоб не застопорити плин вервечки.

Вони відступаються в хащі чагарника, і ліщина своїм гінким гіллям боляче періщить їх просто по обличчях.

— Нечипорук? — аж перестрашено перепитує Дзевалтовський. — Ти — тут? Звідтам?!

— Звідтам, — каже Дем'ян, — звідтам, товаришу прапорщик.

І раптом сльози спливають йому з очей і зарошують обличчя.

Прапорщик Дзевалтовський мовчить. Він знає ціну солдатській сльозі: два роки на фронті «вольнопером», потім шість місяців школи прапорщиків — і знову позиції з зіркою на погоні. Плакав під Перемишлем і він. І знає: рідко проймає солдата сльоза, солона вона і — тільки з обиди…

Дзевалтовський — молодий, йому й тридцяти ще немає, але скроні в нього легко посріблені, а в очах — гіркота від побаченого за прожиті роки. Втім, у цю хвилину очі Дзевалтовського темні й люті. Він зсуває зім'ятий солдатський кашкет з офіцерською кокардою на потилицю — під дашком лоб у нього білий, не засмаглий, — і кладе, нарешті, руку Дем'янові на плече:

— Ну, кажи…

Поспіхом, затинаючись, схлипуючи, Дем'ян розповідає. Дзевалтовський слухає і зрідка кидає короткі репліки: сволота… мерзотники… Він адресує ці слова до тих, хто спровокував цей злочинний наступ, має на увазі, очевидно, і тих, хто винен у цій війні, хто поклав народові шию в ярмо і збиткується над простолюдом. Дзевалтовський молодий, але за плечима в нього — тюрма, каторга, втеча, і взагалі тільки він сам і знає — чи він Дзевалтовський, як по паспорту, чи, може, в метричних книгах костьолу, де його хрещено, він записаний під зовсім іншим прізвищем. В Лодзі, на металургійному, він, правда, був уже Дзевалтовським, техніком–розмітчиком, одначе, з свідоцтвом про закінчення «вищесереднього мукомельного» в Одесі, де він ніколи не був.

— Запросити в артилерії підготовку! — каже Дем'ян, притискаючи руки до грудей, наче благаючи. — Зразу! Поки герман не надумався на денну атаку! А тоді — підняти батальйон!

— Підняти? — злісно всміхається Дзевалтовський. — Лінії не вийдуть з окопів: кавкорпус другого ешелону відмовився вийти на бросок!

— Сволота! — аж скрикує Дем'ян — з подивом, з обуренням, з відчаєм. — Ми ж вийшли! Ах, яка сволота!

— Ні! Пшепрашам! — люто гукає Дзевалтовський. — Сволота — ми! Бо дали себе піддурити цьому французькому провокаторові! Рішення було: держати позиції і не наступати! Кавкорпус твердо держить солдатське слово! А ми пустили слину на радість цьому соціал–зрадникові! Кость слоньова! Тепер — вночі відходити всім назад…

— Вночі! — сплескує руками Дем'ян. — До ночі там не залишиться жодного! Сімдесят два, тридцятеро ранених! Це ж не те, що я сам — в одиночку. Жоден не пройде…

Дзевалтовський понуро мовчить. Дем'ян має рацію.

— Що ж робити? — вже шепоче Дем'ян: від хвилювання та горя він позбувся голосу.

Дзевалтовський не відповідає. Виходу нема. І порадитись ні з ким. А так же потрібна чиясь порада! Військові спеціалісти вже порадили: хай гине рота, щоб не ставити під удар цілий фронт.

Вони стоять у кущах ліщини, височенні стрункі граби здіймаються над ними густою стіною. Там, угорі, в небі, — яскравий сонячний літній день. А тут, у затінку, — прохолода і з глибокого річища гірського потоку пахне водою. За лісом, за висоткою 197, раз по раз, але не часто, стугонять вибухи: німецька артилерія б'є ритмічно і спроквола — тільки б держати смертне поле — смертним. Інколи гуркотить кулемет, він провіває залізом по квадратах між вогненними стовпами вибухів. Людська вервечка плине повз Дем'яна з Дзевалтовським, плине неспинно — снотворним ритмом одноманітності…

Може, спинити цей потік поживи для черева війни? Ні, цим не врятувати роти! Німець же рине тоді сюди, як у тиху протоку, змиє злощасну роту з свого шляху, і разом з ротою буде поглинуто полк, дивізію, корпус, фронт… Не сто двадцять чоловіка, а може, сто двадцять тисяч людей!

— Що це в тебе? — питає Дзевалтовський, киваючи в задумі на праву Дем'янову руку. — Донесення, чи що?

В правій руці Дем'ян жмакає папірець. То його лист — так і не прочитаний, ще навіть невідомо, ким і написаний.

Дем'ян байдуже — байдуже до всього на світі, крім долі своєї роти, — махає рукою:

— Ат! Лист із дому…

Замислений Дзевалтовський навмання бере лист з Дем'янової руки і біжить поглядом по рядках: «Користаючи з того, що пролетаріат… меншовики та есери…»

— Від кого це?

Дем'ян здвигає плечима:

— Не знаю… ще не вчитав.

— Оксентій Нечипорук, — читає вголос, заглядаючи на звороті, Дзевалтовський.

— Батько!

— Іван Бриль…

— О! — дивується Дем'ян. — Дядько! Власне, шуряк — батькової сестри чоловік. З київського «Арсеналу».

Він здивований, але здивований приємно: дядько, шуряк, йому на позиції ще ні разу не писав.

— Максим Колиберда…

— Диви–но! — Це вже, справді, зовсім дивно. — То ж шуряків сусіда. Я його, може, раз за життя і бачив, як перед війною з батьком у