Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

наливала вина гусляреві, погляди їхні зустрілися і скрутилися враз, немов у вужівці, й довго роз'єднатися не могли; сполохана дівчина розхлюпала вино по столі й, засоромлена, вибігла із світлиці, а Митуса, зачарований дивним видивом, врешті отямився й запитав князя:

— Хто вона, ця діва?

— А ти не приглядайся до кожного фартушка, Митусо, — вутло посміхнувся князь. — Краще заграй, бо надто вже стужавіла наша мовчанка. Й що тобі до моєї служниці?

— Але ж звідки вона тут узялася, така вродливиця? — вперто допитувався гусляр.

— Господи! — пирхнув невдоволено князь. — Того цвіту по всьому світу… Із Залукви вона, що біля Галича, князь Данило прислав мені цю білоголовку.

Втішно усміхнувся Митуса, зблиснувши білими, мов перли, зубами, очі його спалахнули й він забігав пальцями по струнах й медовим голосом заспівав улюблену пісню обох галицько–волинських князів:

Конику сивий, будь ми щасливий, Де орду вгоню, там її вроню…

— й накрив гусляр долонею струни, втямивши, певне, що рано ще співати побідну пісню, й коли гості так і не зрунтавши мовчанки, поснували до виходу, Митуса закинув гуслі на плече, вишився із світлиці попереду гостей, у дворі побачив горничну, яка квапилася до воріт, наздогнав, спіймав її за руку, завів до порожньої гридниці, де спав на лавиці приблудлий чоловік в подертому кожусі й, не звертаючи на нього уваги, вдарив пальцями по струнах і заспівав сумної, щоб зворушити дівчину:

Ой пішла стріла по кінець села Та й убила стріла білого молодця…

Й невимовно втішився Митуса, коли почув у відповідь тонкоголосий спів, ніби знак на згоду піти разом з ним за стрілою.

Ой летіла птиця, розпустивши крильця, Ой нема і не буде мого чорнобривця…

Пригорнув гусляр дівчину до себе — очі до очей — і спитав:

— Як тебе звати?

— Зореслава…

— А я Митуса.

— Знаю вже, гусельнику…

Вони взялися за руки, ніби давно змовилися, вийшли з гридниці на оболонь й попрямували схилом до Бугу, що обвивав дугою місто.

— Тобі не холодно? — спитав Митуса.

— Мені тепло біля тебе, любий, — відказала Зореслава.

…Коли гості вийшли з княжої світлиці, залишивши в ній ченця Миколая, промовив до нього князь Василько:

— Сам Бог прислав тебе до мене — схимника з Києво–Печерської лаври. Пошлю тебе до печерного монастиря в Страдч — до розледачілих монахів, які не бачать й бачити не хочуть, що сподіялося нині на світі. Настала пора і божим людям виходити з відкритими заборолами…

Розділ другий

Коли чернець Миколай добирався до річки Дубровиці, води якої під кришталевим льодом тихо текли до Прип'яті, обминаючи замерзлі озера, наздогнав його чоловічок у порваному кожусі, назвав себе Пантелою Маломужним з города Кам'янця, захованого від світу в земній розколині над Смотричем, й напросився до нього в попутники: удвох відрадніше буде добиратися до Верещиці, біля якої мав би Миколай відшукати загублений у сосновій пущі Страдчівський печерний монастир й заховатися в ньому, бо вже стугоніла Волинська земля під копитами татарської кінноти, що тучею насувалася простогонами від Коростеня до Луцька.

Й не важилися втікачі виходити на відкриту просторінь з поліських лісів: над озером Пісочним серед хащів натрапили на мисливську сторожку й вирішили перечекати в ній непевний час. Ловили рибу в озері та зайців у сильця, й іноді здавалося мандрівникам, що врем'я зупинилося і немає нині й ніколи не було у волинському краю чужинецької орди, — й поріднилися в біді ізгої, немов брати.

Проживаючи на відлюдді, забули вони лік часу, однак Пантелі вряди–годи вривався терпець від невідання, він відлучався й пропадав надовго, а, повернувшись, розповідав ченцеві, що сподіялося на білому світі, та не всьому вірив Миколай — надто витворним баїшником здався йому Пантела, і все–таки радо слухав його розповіді: творили–бо вони для обох окрему дійсність, в якій ставало затишніше пропалим у втечі побратимам.

Й допитувався у Пантели чернець, чи він насправді бачив, як воєвода Дмитрій підняв на списа Золоті ворота, й вони попливли попід небесами аж до Царгорода.

А Пантела у відповідь розповів ченцеві іншу, не менш цікаву легенду про Чудотворну ікону Божої Матері.

…Диякон при кам'янецькій церкві Святого Йосифа Пантела Маломужний жив самотньо в похилій халабуді на дні каньйону над Смотричем і мав одну в житті мрію. Почувши від кам'янецького пароха оповідку про Чудотворну ікону Богородиці, яку Володимир Великий привіз до Києва разом із шлюбним посагом своєї дружини — візантійської царівни Анни, постановив собі ту ікону побачити й помолитися до неї за кращу долю Руської землі, яку зневолювали протягом віків печеніги та половці і свої зажерливі бояри, які запанували в Пониззі.

Й став благочестивий диякон прочанином. Щороку пішки ходив до Києва на прощу і всі церкви — Пирогощу, Софію та Десятинну — провідував, пильним зором обмацуючи кожну ікону