Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Києво–Печерської лаври Миколай Конрад, який, зачувши іржання коней, рев верблюдів і несамовите галайкання ординців, вийшов із Ближньої печери й уздрів те, що провіщав Апокаліпсис, — кінець світу, Армагеддон. И збагнув чернець, що ніхто із залишенців у Києві не зостанеться при житті, що заваляться під кінськими копитами і Ближні, і Дальні печери, впадуть золотоверхі собори й Золоті ворота, й пропадуть безслідно теж основи пам'яті про могутню Руську державу — літописи, патерики, билини й перекладені на староболгарську мову богослужебні книги.

Цього найдужче злякався чернець, тож недовго вагався, бо й ніколи було, — зник умить за брамою Благовіщенської церкви, спустився в печеру, де колись перебував у самотині преподобний Антоній з Любеча й численними книгами, ним самим списаними й переписаними, обставив печерні стіни; чернець Миколай вибрав найважливіші, вкинув їх до мішка й подався Дальніми печерами до виходу аж у Святошині, куди ще не дійшла орда.

Довга дорога стелилася перед ченцем Конрадом — понад Тетеревом, Случчю, Горинню і Стоходом; минав він містечка Чуднів, Любар, Корець, Костопіль, Ківерці і многі весі, а коли зупинявся на ніч у добрих людей, то питали його стривожені миряни, чи насправді Київ облягла вже татарва, й почувши від нього страшну правду, виходили процесіями з церков, несучи в руках фани й хрести й співаючи благальні молитви до Бога. Кришилися тоді на дзвіницях дзвони й спадав їхній розпачливий гомін на засніжені поля, на солом'яні стріхи, на непокриті голови — розливався лементом над усім краєм.

Аж на сьомий день трудного переходу допав чернець до великого города, обведеного високими валами, й була то столиця волинського князя Василька Романовича з княжим теремом посередині міста.

Довго вмовляв чернець сторожових дружинників, щоб впустили його до князя, та вони, немов німі, мовчки заступали йому вхід перед брамою перехрещеними списами, і врешті в розпачі заволав Миколай: «Повіжте князеві, що орда Київ облягла!», на що відповіли йому стражники: «Князь і без тебе знає, що сподіялося над Дніпром, вже прихистив чернігівських ізгоїв, а ти, чорноризцю, не мозоль очі й сам заховайся хоча б у той монастир, що он прикуцнув при усті Луга в Буг».

Й напевне, ніколи б не побачив чернець Миколай князя, якби не підкотився до брами вутлий у подертому кожусі чоловічок, котрий не мав обличчя — самі лише очі, в яких ціпенів невимовний жах, і закричав:

— Немає вже, нема Золотих воріт у Києві!

Й була ця звістка набагато страшніша, ніж тривожні чутки, що долинали з Києва до Володимира–Волинського, й коли тим чуткам народ, ще крихту надії маючи, не надто довіряв, то звістка про те, що не стало Золотих воріт, що звалені вони, потрощені або й зовсім зникли з київської гори, проймала жахом, схожим на той, що огортає господаря, коли грабіжники виламали двері й увірвалися в домівку.

Тож негайно стражники дали знати князеві про прибульців з Києва; Василько Романович звелів впустити їх до гридниці й сам вийшов до них у супроводі писця Йова та чернігівських князів Михайла Всеволодовича і його сина Ростислава.

Не міг чернець зразу вгадати, хто з них є володарем Волині, а хто гостем: та ось, владно розсунувши чернігівських князів, вийшов до прибульців благовидний чоловік з підстриженим нижче вух чорним, мов смола, волоссям, пов'язаним від чола до потилиці червоною биндою, тоді втямив чернець Миколай, хто тут господар.

Князь Василько спитав суворо:

— Що маєте мені повісти, прибулі люди?

Й тоді, як тільки міг швидко, наче збоявся, що його до кінця не вислухає князь, заговорив чоловічок у порваному кожусі й нажаханими очима, що заступили все обличчя. І повів він неймовірну новину, на легенду схожу, та поклявся чоловік, що все це бачив на власні очі.

…Увійшов крізь Золоті ворота на Княжу гору монгольський темник й гукнув до людей, що стояли натовпом, оточені ординськими воями, й чекали неминучої смерті: «Видайте нам воєводу Дмитрія, котрого настановив київським посадником князь Данило, і ми обійдемо стороною ваш город — ні один двір не згорить, хрести з церков не впадуть, і жоден з вас не загине!» Кинулись зрадливі бояри шукати воєводу, знайшли, зв'язали й до темника привели. Жовтою ропою потекли сльози по обличчю воєводи, коли він глянув на люд, підлою зрадою бояр на порятунок обнадіяний, і сказав темниковим воям, щоб його розв'язали. Тоді витягнув списа із частокола, підняв на нього Золоті ворота, під самі небеса підняв і промовив: «Не прийде в стольний город Русі воля доти, поки дванадцять поколінь не випросять у Бога прощення за вашу зраду!», й попливли Золоті ворота попід небом, й казали печерні старці, що аж до Царгорода попливли, а невірні татари воєводу Дмитрія вбили й людей до ноги вирізали…

Чоловічок у порваному кожусі розповідав, ковтаючи сльози, літописець Йов записував його мову в книгу, й промовив князь Василько:

— Благаймо Бога, щоб повернулися до Києва Золоті ворота — оплот нашої держави… — Й до ченця Миколая звернувся: — Ходімо в мою світлицю, іноче, й розповіси мені, що сам бачив до того, коли страх відібрав у людей розум… А цього віщуна лиха нагодуйте й постеліть йому в гридниці, нехай відпочине…

— Не стеряв я розуму, княже, — проказав чернець, поштиво опустивши на груди голову.

— Та й добре, коли так… — мовив князь. — Ходімо всі.

У княжій світлиці все вже було приготовано до учти.

У кришталевих збанках яріло червоне вино, по кутах стола стояли срібні чаші, а на чільному місці золота — для князя; срібні полумиски вивершувались підсмаженими стегонцями лебедів і тетеревів, вудженою олениною та вепровою свіжиною; в кубках чорного палення стигли чисті й варені з перцем меди.

Князь Василько у зеленому каптані, підперезаному кованим ярою міддю поясом, із золотим ланцюгом на грудях здався тепер ченцеві Миколаєві величнішим, ніж щойно виглядав у