Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Кожного разу, мандруючи, переконувався Пантела, що немає кращої землі над Руську, — де ж ти побачиш такі таємничі байраки, такі світлі й тихі озера, дрімучі ліси і срібні ріки, — тож все гарячішою ставала його молитва за рідний край, а коли почув про татарський бенкет на княжих тілах над Калкою, давка тривога залягла в його душі, і він увірував, що палка молитва перед Чудотворною іконою врятує Русь.

Й послав йому Бог тяжке випробування, неземною втіхою пойняте: Пантела відбував останню прощу в Києві в найстрашніший для Русі час. Коли орда вдерлася до міста, диякон разом із збожеволілим від жаху людом заховався в Десятинній церкві — й завалилася вона, а він, опинившись під камінням, в смертну годину уздрів: з ікони, яку він бачив уже не раз, кивнула йому головою Божа Матір, і втямив Пантела, що це є якраз та Чудотворна ікона, що її з Царгорода привіз до Києва Володимир Великий, й прочанин заблагав Пречисту врятувати йому життя.

І сталося чудо: Пантела вибрався з–під кам'яних брил й побачив, як молода монахиня, обминаючи обвали й тіла мертвих, вільно виходить з церкви з іконою в руках. А тоді зникло все. Опам'ятався Пантела біля Золотих воріт у той мент, коли татарський темник наказав розв'язати сплутаного зрадливими боярами воєводу Дмитрія, а той підняв на списа Золоті ворота, й попливли вони попід небесами…

— І не питай мене, іноче, — видіння то було чи дійсність, та виразно я вчув пророцтво воєводи: вернуться Золоті ворота в Київ, коли народ відбуде покуту. Повір і ти у ті його слова: стоятимуть Золоті ворота там, де вони стояли. Бо нічого іншого, крім надії, нам нині не зосталося…

Потім Пантела надовго зник із сторожки, а коли вернувся, таке розповів.

…Надвечірню тишу над Бугом розтяв тривожний звук рога, немов трубач не до нічного спочинку кликав, а до бою. Стрепенувся Митуса, розпізнавши голос сурми, а руки Зореслави, що оповили шию коханого, опустилися, й половецькі очі дівчини, до нестями сполохані, допитувались у гусляра, що то за поклик.

— Ворог наближається, — проказав Митуса. — Князь до походу кличе. — Він поривчасто обняв Зореславу й прошепотів: — Прощавай, моя зоре вечірняя, і чекай на мене: якщо житиму — знайду тебе.

— Шукай мене в Залукві, там я буду тебе ждати, — відказала Зореслава й довго дивилася йому вслід, поки він не сховався за мурами замку, звідки долунював брязкіт зброї.

А лучилося це, коли зимовий день уже згасав. До княжого терема прискакав на змиленому коні посланець із Тустанської фортеці, що біля Синєводська, — від князя Данила, де галицький господин зупинився, повертаючись із угрів від Бели IV після невдалого сватання дочки короля Анни за сина Лева. Не погодився на шлюб дочки з руським княжичем угорський володар — обіцяв же видати її за Ростислава Михайловича й дотримувався свого слова не з великої прихильності до чернігівського князя, а з невіри у могутність Данила, котрий донині не спромігся твердо посісти галицький стіл: відбирали його в нього то бояри, то бездомні князі, й через те часто перебував Данило Романович у бігах то в Болеслава Мазовецького, то у Вацлава Моравського, а то й у самого Бели, шукаючи спільників супроти заволок, які незвість з яких земель приваландувались до Галича, слабість князя відчувши…

І звелів князь Данило братові Василькові через посланця до двох днів зібрати народне ополчення, спорядити дружину в тяжкій силі й вирушити на Холм, куди суне, плюндруючи Коростень, Сарни й Ковель, татарська орда.

За три дні князь Василько, відіславши спершу свого й Данилового синів до літньої резиденції в Любомль, вирушив на чолі пішої й кінної дружини, озброєної копіями, мечами й арбалетами, на Холм; попереду гарцювали на конях сурмачі, а перед ними пішо ступав з гуслями на грудях славний співець Митуса, він заспівував похідну пісню, а натхненні його крицевим голосом ратники ту пісню підхоплювали, й здавалося їм, що веде їх на битву не князь, а гусляр.

За військом юрбами ішли селяни й ремісники в кожухах, сардаках і ярицевих каптанах із сокирами, настромленими косами, вилами та довбнями; посполитих було більше, ніж княжих воїв, — весь чоловічий люд Волині, загрожений смертельною небезпекою, вирушив на війну.

Не було серед ратоборців лише чернігівських князів й тучного боярина Судислава Кормильчича — не застав їх князь уранці в хоромині для гостей і вкотре пересвідчився, що марно чекати честі від людей, які ніколи її не мали, й доповіла князеві служба, що вдосвіта вони утрьох верхи помчали на південь кам’янецьким гостинцем.

А з Тустанської фортеці, що стриміла вежами до неба над Вороновим потоком, вирушив князь Данило із своїм військом на Володимир, щоб з’єднатися з братом Васильком. Лихі чутки ловив галицький князь від утікачів — жінок та дітей, які кинулися світ заочі з волинської столиці; з людського лементу втямлював Данило, що немає більше города Володимира, дощенту сплюндрувала його орда: згорів із тису рублений княжий замок, й тілами залишенців встелилася земля. Тож через трупний сморід не могло навіть наблизитися військо Данила до міста, й повернув князь дружину на Устєлуг, щоб допасти до Холма раніше орди.

Й розповів Пантела Маломужний ченцеві Миколаєві про те, що сподіялося над Вепром під Холмською фортецею в йорданські дні, й була та розповідь теж на легенду схожа…

…Батьківщина, іноче, не тому дорога, що вона велика: навіть найменший клаптик землі може стати найдорожчою отчиною, за яку віддають життя.

Тисячі голів у гостроверхих кучмах заступили долину над Вепром довкола Холмської фортеці. Здавалася вона дитячою іграшкою, й ординці своїм незліченим числом затоплять не лише Холм, а й увесь край довкруж — від Прип'яті до Гориня, й глибокі озера та безбережний Світязь перемісять в болото.

Проте