Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Чернець Миколай разом із своїм побратимом Пантелою покинули сторожку в поліській пущі й, дійшовши до Бродів, подалися кожен своїм шляхом. Чернець — на Галич, а прочанин у свій край над Смотричем, де серед подолян, як чув про це Миколай, на Лотосових островах, обмитих притоками Дністра, жило безпам'ятне плем'я рахманів. І сказав чернець побратимові, щоб він кожного Великодня добре приглядався до Дністра, яким плистимуть шкаралущі писанок, — й по цьому знатимеш, що я ще живий і кличу тебе на прощу в Страдч.

Цієї самої пори співець Митуса у своєму городі Бакоті, що недалеко Кам'янця, заховався в дністровському яру, прощався з батьками. Квапився на службу до княжого військового стану в Тустані, маючи при цьому світлу надію: від фортеці до Залукви не так уже й далеко, й він, як Бог допоможе, зустрінеться там із коханою Зореславою, а в Зелену неділю в галицькому соборі Святої Богородиці стане з нею на шлюбний рушничок.

…Затупотіло понад Вороновим потоком, що обмивав Тустанську твердиню: у Підгороддя влітав вершник. І розсипалися, немов розв'язаний букет ромах, по кущах, у жита і в трави дівчата, які вийшли на русалії Зеленої п'ятниці з пучками полину в руках — відлякувати русалок.

А вже поверталися з лісової паші корови у вінках з Івановою зела й мукали до своїх обійсть; з дворів виходили господарі, несучи в черепках запалений ладан, щоб обкурити худобу; вибігали жінки й припадали до коров'ячого вимені, змащуючи його часниковою саламахою; малі пастушки йшли позаду худоби й приспівували «повна Ласочка, повна»; на толоці край дороги стояли підгородецькі парубки з гуслями, трумбетами, цимбалами; дівчата, що розбіглися було по кущах, житах і травах, злякавшись вершника, виходили до музик, обступали їх й розпочинали русальну пісню: «Сиділа русалка на білій березі, просила русалка в жіночок намітки» — викликали з жита русалку, щоб ублагати її, аби не відбирала в корів манну; русалку треба було довго впрошувати, а її голівка в рутвяному віночку визирала з високого жита: вершник сидів на буланому коні оподалік і вдивлявся в обличчя дівчат, що співали, та Зореслави серед них не було — чи ж то не прийшла із Залукви, як домовлялися, а може, то вона, за русалку перебрана, стоїть у віночку серед жита: дівчата у лляних сорочках з вуставками й брижами довкола ший, у вовняних фарбанках й простоволосі придивлялися до молодця на коні і впізнавали: був це наречений Зореслави співець Митуса із залоги Тустанського замку, який щонеділі Їздив до залуквицьких дівчат, чарував їх співом, а від однієї не відступався; замок дивився на Підгороддя високими вежами й чорними бійницями, там перегукувалася залога, та не чув того Митуса — немає серед красунь його Зореслави; леле, та ж то, мабуть, таки її голівка у рутвяному віночку визирає із зеленого жита; заспівали дівчата жалісливу пісню для молодця Митуси — та чого ж ви накликаєте на мене Марену, коли я ще Зореслави не побачив?

А тоді заспівала русалка в житі, і впізнав Митуса голос Зореслави — докінчувала вона свою пісню, розпочату ще колись над Бугом, коли вперше зустрілися:

Стримував Митуса коня, а чобітьми пришпорював під боки, кінь іржав, і рвався Митуса до русалки, та відбувалося свято, знав співець, що вичекати треба, поки село не вижене русалку з жита; а чи бачить вона його, та ні, не бачить, бо піснею за ним тужить…

Й вийшла нарешті Зореслава на межу й пильно вбік Митуси дивилася — упізнала й скрикнула, але була ще русалкою, то мусила спитати в дівчат: «А що там в руках у вас — полин чи петрушка, втікати чи залоскотати?» — «Полин, полин!» — загукали дівчата; кинулася русалка бігти житами, а тоді рушив з копита Митусин кінь і, зволочивши жито, вибіг без вершника на берег Воронового потока й там ждав його, та довго не було видно ні вершника, ні русалки; заздрісні дівчата співали «А відки ти, дівчинонько, а відки, а відки, чи не з тої полонинки, що родить ягідки?»; палко кохав співець русалку в житі, а потім виніс її на руках — білу, без рутвяного віночка, на коня перед собою посадив, і злетіли обоє на буланому в небо.

На льоту обнімала Зореслава коханого, й коли прилетіли до Залукви, спитала: «Як будемо жити, Митусо?» — «Співатимемо, люба. Ти подивись довкола: сонце, і земля, і люди — все те пісня, Зореславо. Хоч і не завше весела, та повинна вона звучати, поки люди людьми суть».

А Зеленої неділі в синєвидській соборній церкві Святої Богородиці молоді слухали службу Божу, стояли перед аналоєм на вишиваному рушнику із свічками в руках: у кого швидше догорить, той швидше помре. Рівно згоряли свічки, й добра надія теплилася в серцях Зореслави й Митуси, а після вінчання увійшов до церкви князь Данило, щоб поблагословити молодих, і, проходячи повз Митусу, змахнув полою корзна — свічка в співця погасла.

…Останнього дня русальної седмиці власник Болохівської землі Судислав Кормильчич приймав у своєму палаці в городі Бакоті татарського баскака Ахмета, зеленошовкове плосковерде шатро якого тяжіло над краєм урвища як знак ординської власті на Пониззі.

Боярин ламався у німій покорі