Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Й послав нойон Куремса гінця до Данила з вимогою добровільно повідкривати брами в стінах фортеці, а що відповіді не отримав, то наказав приставити до валів драбини й пороки підкотив до стін.

А коли загримотіли тарани, нібито громовиця враз упала з неба, а стріли хмарами полетіли зусібіч, впиваючись у щити та груди ратників, коли ординці почали виповзати на гребінь мурів, і вже задзвеніли мечі, й іскри освітили сутінний день, коли похитнувся на валу перший ряд оборонців, й татарва готова була залити місто, — вийшла на вал молода черничка й піднесла високо над головою образ Богоматері з притуленим до грудей дитятком, і я впізнав, іноче, на тій іконі ту саму Діву Марію, яка врятувала мені життя в Десятинній церкві, коли будівля храму вже валилася й каміння накривало живих людей, і жінку в чорному впізнав. Я стояв у шелюгах на протилежному боці Вепра й поривався до Пречистої, та спинила мене ріка, тоді я впав на коліна й зашепотів молитву так гаряче, що подих, який видавлював слова, спалював горло, й повторював я безнастанно:

— Пресвятая Богородице, спаси нас!

Вдивлявся в образ і побачив, як очі Богоматері ожили й заярилися вогнем; від того світла попадали ниць татарські вої, вони випускали з рук зброю, затуляли долонями обличчя, кричали з болю й сліпли, а Холмська гора почала виростати, підносячи все місто до небес; приперті до валів драбини попадали разом з ординцями долі, на пороках порвалися линви, ніби мечами порубані, й похитнулася орда.

Я не переставав шепотіти слова молитви, її почули княжі ратники й повторювали вголос за мною, й тоді на вал, що сягав уже неба, вийшов гусляр, став поруч з жінкою в чорному, вдарив пальцями по струнах, й подумали князі та дружинники, що то Митуса чудо творить; в морозному повітрі розлилася благальна мелодія — то урочисто заспівав гусляр:

— Пресвятая Богородице, спаси нас!

Молитовні слова помножувалися, могутній кант прокотився над світом, й від того світу стрімголов утікали ординці, коні гризли коней, а вої падали долі, нібито благальні слова вражали їх цільніше від стріл; понад річищем Бугу добігла орда до луцьких низовин, й зупинила їх фортеця над Стиром. Тут підоспіли дружини Данила та Василька, й посполите ополчення допало — татарським трупом встелилася земля, а під небесами далі лунав спів:

— Пресвятая Богородице, спаси нас!

Утік Куремса з рештою орди на Пониззя, а Данило зійшов з коня й прибив до брами Луцького замку свій стяг. Довго стояв мовчки перед лучанами, дружиною й ополченцями, а коли спів стих, промовив:

— Можна втратити все, дорогий народе, але мати всього ніхто не спроможний. Куремса втратив усе тому, що забагато мати хотів.

Народ клекотів, гудів, ревів, і бачив князь Данило, що серед натовпу й бояри суть: одні на бік князя стають, інші улесливо в очі заглядають, та не побачив серед них чернігівських бездомних князів й боярина Судислава Кормильчича теж не побачив й постановив: коли ще раз їх запосягне, на горло скарає, як це без докорів сумління робив його вітець Роман. И цієї миті остаточно збагнув князь, на кого має спертися. Щиро вигукують йому славу дружинники й гамарники, бондарі, лимарі та прасоли, а співці пісню звитяжну складають, й літописці словом вічну мудрість творять. Погляд князя впав на сина кметя з–над Смотрича — співця Митусу, який ревною молитвою випросив у Богоматері звитягу.

І сказав князь:

— Слава вам, мої вої, і вам, ремісні люди, і вам, ратаї: озброюєте ви нас, одягаєте й годуєте. Та особлива моя хвала нині співцям, які до переможної битви кличуть. Тож привітаю гусляра Митусу: я знаю, на яке поле битви посилати дружину, він же знає дух воїв. Виходь, Митусо, і стань біля мене!

З першої лави піших дружинників вийшов вродливий буйногривий парубійко з гуслями через плече, й помітив князь, як під схвальні вигуки юрби соловіли улесливі очі луцьких бояр, що готові були перед ним і на коліна впасти, й утямив Данило при цьому, що, може, завелику честь віддає синові простого кметя, й ця нинішня честь Митусі озлобить товстосумів, а в серці співця й гординю посіяти зможе, та про грядущу битву з ордою, якої не минути, згадав і сумнів свій притлумив: а хто піде у першій лаві на ворога — Молибоговичі, Судиславичі чи ратаї, ремісники, кметі і співці? Він обійняв гусляра ласкавим поглядом і мовив:

— Чого просиш, Митусо?

Відказав гусляр:

— Не золота — важке воно, не високих хоромів — завше буду з тобою в походах, князю, не поля тучного, для мене поле — вся Руська земля. А дай мені коня борзого, щоб я до Кам'янця поїхав і з батьком–матір'ю привітався. А в Зелену неділю, якщо Господь допоможе діждати, в Залукву подамся, щоб побачити мою ладу Зореславу.

— Бери коня, — відказав князь і парного буланого від свого відв'язав.

А я далі молився прежніми словами до Богородиці, знаючи, що цього дня відбулася не остання битва.

До весни орда Куремси, розгромлена під Луцьком, схлинула з Волині й на Понизов'ї, з'єднавшись із розбитими на чеській межі туменами нойона Субудая, потягнулася понад Дністром до Чорного моря, полишивши на низовинах Південного Бугу та в Криму баскаків для збору податей із позосталого на Русі люду. И подалася далі на Волгу, щоб уміцнити там столицю Золотої Орди під берлом Батия й кару за поразку на Волині та чеській границі від хана прийняти.