Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
— Не кваптеся, прошу вас, — отець затримав її руку. — Наша розмова щойно стала цікавою… Спробуймо разом пірнути в глибину часу…
— А ми вже це необачно вчинили. І я кваплюся вибратися з того полону, нинішній час мене кличе… Та якщо ми вже піддалися спокусі увійти в минуле, то чому не може так статися, що ми в ньому ще раз зустрінемося. І якби таке відбулося з вами, то прийдіть до мене й розкажіть. До Залукви недалеко… То я піду, прощавайте. И затямте: ті знання, які залишаються з людиною тільки для неї, ніколи її втішити не зможуть…
Й вона пішла, не оглядаючись. А коли її солом'яний капелюшок зник за поворотом крутої дороги, що спадала вниз до Галича, здалося отцеві, що явилося йому щойно світле видіння, привид, без якого він не зможе обійтися в майбутньому житті, а тому завше буде його шукати в давніх чи в нинішніх часах.
…Перед смерком поїзд прогуркотів мостом через Дністер, з поля зору зникли крилоські горби, що в пам'яті отця Миколая залишились нерозгаданою таємницею, яку він сьогодні запрагнув дослідити, розкрити її, заховану під пластами років. Знав, що зустрінеться йому багато чого вже відомого, та неодмінно він віднайде той час, в якому існувала в першому житті діва Зореслава, яка прийшла нині до нього в образі світлої панни в солом'яному капелюшку лише для того, щоб він шукав її, відкопуючи часові пласти в невідомому житті, й упізнавав ту саму й зовсім іншу — в інакшому одязі, з інакшими звичками, у незнаних життєвих тарапатах, в іншій утісі, щасті й у іншому горі, але все ту, яка стала світлом нинішніх його помислів і жадань.
Він шукатиме її і водночас нові скарби знаходитиме: не все ж бо записано в літописах, не все розкопали археологи, не все оспівали поети — шукатиме новизни не вчений, а священнослужитель, й та новизна буде передовсім духовна, адже покликання душпастирів полягає не лише в сповненні треб, не тільки в похвалі Господа завченими молитвами, а й у знаходженні й пізнанні не відомих іще людям, загублених у пітьмі літ духовних цінностей і в творенні новітньої молитви Господові в подяку за сповнене далекими предками у предковічні часи добро й за прощення їхніх гріхів — вольних і невольних.
Не відступала від отця Миколая думка про нинішний день: що доброго він узяв у ближніх і що доброго їм віддав або хоч пообіцяв, адже кожний прожитий день має бути образом усього життя, чей–бо може стати останнім. Тож дякував отець Всевишньому за те, що в ту мить, коли він стояв перед Крилоською горою, розбудив у ньому жадобу пізнання, а той його порив освятила мова незнайомої панни, яка залишила в його душі свій образ як світлу сутність прожитого дня… Й щемно відчував отець Конрад, як до його серця вливається щось нове, досі ще не звідане, а для життя необхідне. Й водночас збоявся він сумніву, який підточував його свідомість, що та новизна грішна єсть, що не гоже щойно висвяченому целебсу вважати звабу гріховного світу за благодать… Та враз запротестував отець у душі проти благочестивих застережень: а може, те нове почуття, яке пружним струменем влилося нині в його душу, не є гріховним, бо саме таким чином конкретизується в людині любов до Бога. Адже Господь для того втілив у жінку, яка зустрілася йому нині на Крилоській горі, розкішну вроду, щоб освітити нею нинішній і прийдешні дні…
А вже промайнули повз вагонні вікна стіни червоних кам'яниць, які, коли поїзд вгризався проміж них, ставали щораз вищими й коронувалися шпилями та вежами; стріли рейок мчали до величного білого храму, який усе віддалявся до обрію, й був то собор Святого Юра — резиденція митрополита Шептицького.
Від залізничного двірця до Юрського саду йшов отець Миколай, вмисне сповільнюючи крок, — не так зі страху, як від респекту перед людиною, схожою на старозавітного пророка, перед етнархом і пастирем українського народу.
Й згадалося йому, як п'ять літ тому митрополит Андрей постав перед ним у величі своїй — добрий і мудрий благодійник, засновник музеїв, шкіл, семінарій і сиротинців, — прибувши до спудеїв Станіславівської духовної семінарії, щоб провести з ними бесіду про Бога й Україну. Запитував митрополит семінаристів, за яким покликом пришили вони в цю духовну обитель, й відповідали йому принишклі спудеї, що привела їх сюди любов. Митрополит пильно приглядався до облич й зупинився на стрункій постаті юнака, який не міг відвести очей від святого старця.
— Про що думаєш цієї миті, мій сину? — спитав його владика, і відказав йому семінарист Миколай Конрад:
— Думаю про те, що найкращий камінь змарнується, якщо не потрапить до рук умілого різьбяра.
Сподобалася митрополитові відповідь спудея, і він сказав:
— Віддам тебе до рук найкращих майстрів.
Отець Миколай постукав у двері службового приміщення Святоюрського храму, до нього вийшла молода черничка, чимось схожа на панну Зореславу, й він попросив допомогти отримати аудієнцію в душпастиря. Черничка мовчки завела його в сутінну келію, й отець у молитовній покорі чекав на з'яву митрополита. Час минав для отця дуже повільно, та врешті двері відчинилися, й черничка вкотила до келії візочок, в якому сидів сивобородий митрополит Андрей.
— Я впізнаю тебе, мій сину, — промовив етнарх. — З чим прийшов до мене: з духовною потребою чи, може, якесь лихо трапилося з тобою, і ти з соромом покинув столицю світу?
Отець Миколай вклякнув перед митрополитом на одне коліно й поцілував його в руку.
— У сумнівах я прийшов до вашої владичої світлості, — сказав. — Хочу служити Богові й Україні у вільному стані. Тому прошу, достойний владико, зняти з
