Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
Василько Романович ні на мить не забував зради чернігівських бездомних князів, й хоч не був то час для злої пам'яті, мав–таки він нині в тямці їхню коромольну натуру, й улесливі слова Михайла Всеволодовича не притлумили у ньому прежньої підозри до пожадливих ізгоїв.
Й мовив таке Михайло:
— Не гоже князеві вислуховувати брехливу баснь ницого смерда про зраду київських бояр, відомо ж бо, що воєвода Дмитрій живий, і, може, нам ще вдасться домовитись із татарськими баскаками про його викуп… Та й орда не знати чи дійде до Карпат…
— На все воля Господня, — відказав князь Василько, й при цих його словах схвально захитав головою, підтакуючи не князеві, а Михайлові, кремезний боярин, що сидів під стіною на лаві, туго общеплений золототканим кунтушем. Й поник ураз під осудливим поглядом Василька й перестав схвально похитувати головою.
— Не роби собі марних надій, Судиславе, — промовив князь, пронизуючи гострим поглядом боярина Кормильчича. — Не сподівайся ні на чудо, ні на милість татарську. Не будемо трактувати з ордою, а станемо всім краєм — від коломийського Покуття до болохівського Пониззя, де ти тримаєш свій огромний уділ. Запам'ятай собі це… А щодо басні, яку ми щойно вислухали від смерда, то ще невідомо, скільки в ній правди, а скільки вимислу. Добре знаємо лише те, що страшне лихоліття насувається на наш край.
— Гірше не буде, як за Романа, котрий півтисячі бояр винищив до ноги… А були б вони нині неабиякою підмогою супроти татар… — відбуркнув боярин і полохливо опустив очі, був–бо тепер, як і колишні його спільники — князі чернігівські, — у волі князя Василька.
— Яка з вас підмога, бачив я колись під Галичем, — відказав князь, скоса глипнувши на Михайла, улесливо усміхненого, і на Ростислава, в якого від тихої люті забігали на щоках жовна. — Та не час нині для усобиць… Тільки повім тобі, Судиславе, одну мудру думку, в римських ораторів запозичену: покинувши свій закуток і на висоті опинившись, поглянь, в якій ти низовині досі перебував…
Запала мовчанка в світлиці. Чернець Миколай сторожко очікував подальших розмов, які мали б прояснити, що діяти далі, а літописець Йов, спершись спиною до стіни, застиг із писалом у руці, готовий записувати все, що почує. Та князь Василько стояв у задумі, мовчав і до столу не запрошував.
Втім тихо прочинилися двері, із княжих хоромів увійшов до світлиці ставний юнак з підвішеними на грудях гуслями. Він вів за руку малого хлопчика, який прикульгував на ногу, а за ними йшов отрок у лляній сорочці, підперезаній вишиваною крайкою.
Прояснилося обличчя в князя, й він мовив:
— Ми ждали тебе, Митусо: на княжій учті має звучати спів — веселий князь чи зажурений… Це співець і гусляр великого князя Данила, — мовив до гостей. — При моєму дворі навчає свого куншту княжича Льва і мого малого синочка Володимирка. — Князь діткнувся рукою до плеча отрока, потім погладив малого по голівці. — То заграй нам, Митусо, розвій тривогу — хай послухають бадьору пісню княжі нащадки, не треба їм із сумом йти в життя. Грай, гусляре… І горничну гукніть, хай наливає…
До світлиці вбігла золотоволоса дівчина, світла, мов уранішня зоря, заметушилася біля столу, в чаші вина наливаючи.
Й промовив князь:
— Сідайте до столу, мої звані й незвані гості. Й порадимося при спожитку — є ж про що… А ти, іноче, — звернувся до ченця Миколая, — будь як дома, опісля порозмовляємо окремо.
Князь надпив хмільного меду й відставив чашу, та й гостям не пилося. Лише бездомний княжич Ростислав одним духом спорожнив свій пугар, горнична знову його наповнила й боязко відступилася, відштовхнута понурим поглядом Ростислава — непогамовне зло нуртувало в його душі.
Спостерігав за ним чернець Миколай і помислив, що згоди між чернігівськими князями й галицькими вінценосними братами ніколи не буде. Проте помітив: Михайло Всеволодович сумирно опустив очі, його улеслива посмішка зіслизла з губів, лик Михайла подобрів, ніби він викрешував у собі цієї миті почуття злагоди.
А князеві Василькові згадалася програна битва з татарами на Калці, що відбулася сімнадцять років тому, — програна лише тому, що єдності не було між руськими князями: галицький і чернігівський, путивльський і курський князі — кожен забаг, як колись Ігор Святославович у поході на половців, окремої для себе слави і, не здобувши її, перший утік з поля битви не надто удатний Мстислав Удатний. Данило зів'яв від рани в ліве плече і з братом Васильком теж помчав за Мстиславом, а татари справили бенкет на помості, під якими сконали полонені князі… Чи матиме нині Данило силу поєднати до битви хоча б цих двох ворохобників, яким і цієї миті мариться галицький стіл… Та не на них надіється Данило, поїхав до Буди сватати дочку Бели IV Анну за Лева — щоб заручитися підмогою тестя в хрестовому поході проти татар. И немає його в краю, а орда суне, і що він застане дома, коли повернеться, чей Василько не матиме сил сам устояти перед ордою…
Тяжкі думи долали волинського князя, й до їжі ніхто не доторкався…
А світла, немов вранішня зоря, горнична добре дбала, щоб у гостей були повні чаші, й коли
