Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
Знав через баскака великий хан найменший порух кожного свого підвладного в новому ординському улусі — від простого кметя до наймаєтнішого боярина: кого обігрівав ласкою, а кого повелівав закувати в німецьке заліззя, кого запроторював у поруб, а кого наказував четвертувати й для постраху розвішувати останки страчених на болохівських майданах.
Й запевняв баскака зігнутий удвоє Кормильчич, що восени потягнуться з Пониззя до Волги каравани з огузками жита, пшениці і проса, що до Великодня буде сплачена орді десятина з тамги, поплужні та подимні податі, а ще чинш за ловитву, ткацтво, столярство, чинбарство й сідлярство виплатить боярин срібними новгородськими гривнами й золотими київськими, до того ж за церковний дозвіл — мідницями й кертичними шкурками з княжими штемпелями.
— І ми вже не слов'яни, не русичі, ми люди татарські, — запевняв Кормильчич баскака. — Навіть не болохівці, хоч болохівське князівство хочемо проголосити і за ярликом на володіння болохівським улусом князя Михайла Всеволодовича до хана послали, залишивши в Бакоті його сина Ростислава в заставу… Он він стоїть перед вами, достойний владико, зігнутий нижче, ніж я, і хай великий хан буде до нього прихильний; ми люди покірні й душею чисті, як ті рахмани з Лотосового острова, які пам'яті не мають, бо й навіщо вона їм: ходять в незаперезаних білих льолях, мов діти невинні, й славлять Бога за те, що дарував їм повітря для дихання, воду для пиття й солодкі плоди лотосів для спожитку… А чого ще треба підданим великого хана, який і думатиме за нас і крихти із свого стола видзьобувати дозволить — станемо й ми схожими на рахманів — безпам'ятними й безжурними людьми, аби лише нащадкам лютого Романа не мусили підлягати.
Баскак Ахмет незворушно, ніби й не слухав мови боярина, добровільним зневоленням ущасливленого, сидів на трьох подушках, підкарлючивши під себе ноги, проте крізь щілинки між повіками пильно стежив за княжичем Ростиславом, немов перевіряв його вдачу на міцність перед тим, як сказати йому: твій вітець ніколи вже не повернеться на Пониззя, розтоптаний він башмаком слуги Батия за те, що не захотів очиститися у священному вогні від слов'янської скверни, й кумис відмовився пити. А Данило хитріший був: і кумис пив, і кущеві, що уособлює у Золотій Орді самого Чингіз–хана, доземно кланявся, — але ж як тепер галичани й волиняни зможуть визнати його своїм володарем, коли він потоптав руський покон?
Зірко стежив баскак за Ростиславом, немов боявся побачити на обличчі княжича тінь невдоволення, а то й протесту, бунту, за який умить буде скараний на горло, а такого дозволу із Сарая баскак не мав; мало того — до Пониззя вже допадають гінці від Батия з ярликом для Ростислава. Й коли про це Ахмет звідомив княжича — жоден м'яз не здригнувся на обличчі Ростислава, й страх від того, що може бути покараний за гріх батька, вмить зіслиз з його лиця, й він доземно поклонився баскакові…
Цього ж дня під вечір у халабуду Пантели, яка принишкла на дні земної розколини над Смотричем, вдарила звістка, що в Бакоті біля печерного монастиря над Дністром відбудеться скликане Судиславом Кормильчичем віче, на якому боярин прочитає указ про відокремлення Болохівської землі від Галича в князівство на чолі з Ростиславом.
Чорну коромолу супроти Данила Романовича зачувши, поквапився прочанин Пантела Маломужний з Кам'янця до Бакоти, щоб на власні вуха почути підлу змову й князеві Данилові, який перебуває в Синєводську, впору доповісти.
Й застав Пантела біля входу до печерного монастиря зборище бояр і посполитих, до яких через Дністер брели дивні люди в непідперезаних білих сорочках. Обличчя в них були блаженні, а очі просвітлені дитячим спокоєм, вони виходили гурмою на берег й підступали до зібраних перед печерою кметів та бояр з гамівними сорочками в руках. Й зрозумів Пантела, що, певне, це ті рахмани, про яких згадував чернець Миколай.
На лавицях перед норою, що була входом до монастирської печери, сиділи бояри в заквітчаних барвистими байорками киреях та в червоних юхтових чоботях. На грудях у них яріли золоті ланцюги, на головах стриміли ковпаки з бобровими околичками — й упізнав Пантела боярина Путяту з Хмільника, який вздовж Збруча рибні стави повикопував, високі греблі спорудив й тучних коропів вивозив колимагами на продаж у Дунаєвець, Заліщики й Хотин; упізнав теж поповича Доброслава Судича, що тримав у своїй власності коломийські соляні жупи і відправляв валки з сіллю до Коростеня, Києва, Сум і аж до Лисичанська, що над Дінцем; й Івана Молибоговича із Старої Ущиці, котрий засіював просом видолини між Бугом і Дністром, теж побачив. Знав Пантела, що не було жодного озера, жодного річкового берега, над якими б не височіли вежі боярських палаців, оточених кам'яними мурами з настромленими на гребенях залізними штирями, й обгороджували бояри свої двори не зі страху перед злодіями чи розбійниками, а щоб прості кметі, які он стоять перед боярами в сірих сардаках, не могли підгледіти, бо навіть шпаринки в мурах не світилися, — як мається багатий володар безмірних добр, і не плекали примарних надій, що з того багатства може перепасти їм бодай крихта.
Тож природною була боярська охота відокремити Болохівщину від Галича в мале й багате князівство й не сплачувати галицько–волинським князям щорічного чиншу, не споряджати для княжих дружин чоловіків, які мусили гинути за княжу славу, — коли можна спокійніше жити в підвладному татарам болохівському улусі, чей Бог високо, а хан далеко.
Й думав бувалий прочанин Пантела про те, що коли й схлине на якийсь час татарська орда із завойованої землі, то вмить своя утвориться, в ординській неволі викшталтована, бо ханські закони можна легко застосувати в себе: запровадити послух татарський і докладну звітність від упокорених громадян, та щонайважливіше —
