Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

— Не хвалю латинника Хомишина, — відказав Шептицький, — та зняти з тебе святу обітницю не маю права. Проте на все твоя воля: задумав зняти реверенду — знімай. Це не тяжкий гріх. Тільки перед таким вчинком добре подумай: у священицькому чи цивільному стані принесеш більше користі ближнім. Адже много часу віддав ти богословському вченню.

— Не маю наміру, владико, покидати Церкву. — Отець Миколай з надією на добру пораду дивився митрополитові в очі, що визирали з–під сивих брів. — Але дійняла мене інша, не богословська пристрасть — історія мого краю. А вона здебільшого зберігається у православних церквах і монастирях, і мені, греко–католицькому целебсу, буде утруднений доступ до них… І ще інший сумнів мене діймає: чи не ущемлю я богословську службу науковою працею?

— Церква не цурається науки, сину… — Митрополит на хвильку задумався, потім вдоволений вогник зблиснув у його очах. — О, ще багато зосталося нерозрізаних книг, в яких записано те, чого ми не знаємо. І тліють вони по монастирських книгосховищах… Ти став на вірну стезю, і целібат не заважатиме у твоїх пошуках. Чей православні й греко–католицькі священнослужителі — передовсім українці… Та запідозрюю я, що тебе інший клопіт турбує. Признайся мені, як на сповіді, ти закохався?

— Так, владико, — опустив очі отець Миколай.

— То зваж, що вибрати. Маєш право перейти в цивіль, хоч мені було б жаль, якби ти так вчинив… Приятельство — а кохання передовсім ним є — не може завадити науковій праці. Ти знайшов собі друга, а це найважливіше. То хай стане тобі та жінка, яку ти покохав, довіреною людиною, котра спостерігатиме за кожним твоїм кроком, за кожним вчинком, сторожем твого сумління. Є ж бо на світі й ідеальна любов… А поки що я призначаю тебе коад'ютором у Львівській Богословській академії. На цій службі матимеш можливість шукати духовних скарбів у старих монастирях… Знаю, приміром, що в Любомлі на Волині, в храмі Святого Георгія зберігаються ветхі книги та рукописи, й ревно їх оберігає тамтешній отець–митрат Роман Херувим. Коли зустрінешся з ним, покличся на мене… Щасливої дороги, мій сину, хай благословить тебе Господь.

…Й так несподівано розполовинилося в отця Миколая Конрада життя на богословську й науково–дослідницьку працю.

За час літніх вакацій 1929 року отець Миколай обслідував монастирі в Уневі й Добромилі — і марно. Старовинних книг і рукописів не знайшов — може, знищили їх час або ординці, які не раз і в різних іпостасях накочувалися на Галицький край. Тож подався отець до Любомля, як порадив йому митрополит Андрей, й застав там ще старого пароха отця–митрата Херувима, який допустив пошукувача в підвали Георгіївської церкви.

Кілька тижнів день у день перебував отець Миколай в церковному книгосховищі, де тяжів сопух протлілих книг і рукописів, списаних кириличними, латинськими, а деякі й глаголичними літерами на пергаменті й пожовклому папері, який під дотиком кришився на порох. Книги й рукописи, злиплі від часу й вологи, лежали стосами; отець обережно доторкався до них, й потрапляли йому до рук то польська «Хроніка Гала», то німецька «Хроніка Тітмара з Мерзебурга», «Літопис Яна з Чорткова», «Малопольський літопис» тощо.

І чим далі добирався отець до споду книгосховища, то все частіше натрапляв на документи галицької історії: грамоти печатника Кирила чи то Василька Романовича… Знесилений від втоми отець Миколай знаходив усе цікавіші документи, серед яких виявив дві грамоти князя Володимира Васильковича про фундацію Страдчівського печерного монастиря й нарешті — о, Провидіння! — рука отця відірвала від долівки прилиплий, врослий у цемент фоліант, списаний збляклим кириличним півуставом, із витиснутим золотим заголовком на шкіряній обкладинці: «Патерик Страдчівського монастиря, ігуменом Миколаєм Конрадом складений і любомудрові й книжникові князеві Володимирові Васильковичу присвячений».

Тоді й припинив свої пошуки отець Миколай і в кімнатці службового приміщення Юрського собору надовго засів над фоліантом, відчитуючи прадавню історію, яка дивним чином була історією його власного пражиття: в патерику описувалося житіє ігумена Страдчівського монастиря — Миколая Конрада.

Половина Азії аж по Кавказ була вже завойована і спалена татаро–монгольською ордою, кипчаки із своїм чільником Котяном встигли втекти в Угорщину й Болгарію, темник Батия Субудай пустошив Рязань і Суздаль, й ординські бахмати некованими копитами топтали Черніїівську землю.

Ворохобний князь Михайло Всеволодович разом із сином Ростиславом й бунтівним боярином Судиславом Кормильчичем, який ще в юності, за князя Романа, правив на Галицькій Русі коромолу, вихопилися із обложеного ордою Чернигова й допали до волинського князя Василька Романовича, впали перед ним на коліна, благаючи прощення за колишнє посягання на Галич, й прихистив їх Василько у своїй столиці Володимирі–Волинському.

У час Василькового милосердя стояв уже на лівому боці Дніїтра в гостроверхій бобровій шапці й ведмежому хутрі непереможний Батухан й розкосими очима, які ловили просторінну широту краще, ніж далину, пожадливо вбирав у себе замаєне золотими банями церков та дзвіниць праве дніїтровське побережжя від Міжгір'я до Андріївського спуску, й вагався хан, чи варто це найвеличніше з усіх міст, які траплялися йому на побитному шляху, перетворювати в руїни, чи не краще зробити його столицею світового ханства, східний край якого споконвіку впирався у великий океан, а західний неодмінно проляже вздовж берега останнього моря, де панував колись над Європою могутній Рим, і думав хан, який викуп у киян заправити.

А вже дніпровська вода бралася при березі льодяними стрілками, подаючи ханові надію на те, що незабаром Дніпро візьметься товстою кригою, й не зупинять тоді орду ні високі міські вали, ані ревні молитви русичів у їхніх золотоверхих храмах, і впаде згодом під ноги татарській кінноті незмірна світова далина від тихих східних вод до середземноморських — під голубим наметом неба, яке теж, як і весь світ, належатиме Золотій Орді.

Й бачив теж, що так станеться, бо іншого скутку сподіватися не міг, чернець