Книги Якова - Ольга Токарчук
Потоптаний город, повалений паркан, пісок, що його нанесли досередини танцівники, коли виходили надвір, щоб перепочити… Той пісок на встеленій килимами та подушками підлозі — наче нагадування про пустелю. Посуд іще не помитий, хоч жінки пораються від самого ранку. В садку чути запах сечі, валяються недоїдки, кинуті котам і птахам: кісточки обгризені до білого. Ось і все, що лишилося після бенкету, що тривав кілька днів. У Нахмана болить голова, схоже, він перебрав нікопольського вина. Лежить у затінку фігового дерева й дивиться на Хану, поки вона — що не личить молодиці — колупає патиком стіну будинку, в якій загніздилися оси. Ще трохи — і наробить їм усім біди, доведеться тікати. Вона насуплена: тільки-но скінчилося весілля, а вони вже збираються в дорогу. Ще не встигла як слід роздивитися свого чоловіка, а він уже жене кудись далі.
Нахман вдає, що дрімає, а насправді позирає на Яковову дружину. Вона йому не до смаку. Якась ніяка. Хто вона — та, що припала Якову? Якби він вирішив її описати у своїх «Рештках», навіть не знав би як. Невідомо, розумна вона чи дурна, весела чи меланхолійна, запальна чи спокійної вдачі. І взагалі, як може бути дружиною ця кругловида дівчина із зеленкуватими очима? Тут заміжнім жінкам не обстригають коси, тож видно, яке в неї густе красиве волосся, темно-каштанове, барви кофію. А ще в неї красиві руки з довгими тонкими пальцями і широкі стегна. Здається, ніби їй не чотирнадцять, а набагато більше. Щонайменше двадцять. Виглядає як доросла жінка. Так, мабуть, і варто її описувати: гарна, кругляста. Цього досить. А ще кілька днів тому він дивився на неї як на дитину.
А ще Нахман придивляється до Ханиного брата-близнюка Хаїма. Вони такі схожі, що аж лячно. Він — нижчого зросту, менший, жвавіший, з дещо видовженим обличчям і по-хлоп’ячому розкуйовдженим волоссям до плечей. Він худіший за Хану, тому здається молодшим. А ще — кмітливий, завжди задерикувато сміється. Батько обрав його своїм спадкоємцем. Брат і сестра тепер мусять розлучитися — це буде нелегко. Хаїм хоче їхати з ними до Крайови, але батькові він потрібен тут. Чи, може, батько просто побоюється за нього. Дівчат же чекає заміжжя — всім зрозуміло, що вони покинуть дім, наче дбайливо наскладані гроші, якими у слушний час потрібно розрахуватись зі світом. Коли Хана перестає супитись і мало не забуває, що вже заміжня, йде до брата. Вони про щось там шепочуться, схилившись одне до одного темними головами. Це подобається Нахманові, і не лише йому. Гарним є цей подвійний образ: лише поряд вони здаються досконалими. Хіба ж людина не має бути саме такою, подвійною? Що було б, якби кожен мав свого близнюка іншої статі? Мабуть, тоді можна було б обходитися без слів.
Дивиться Нахман і на Якова, і йому здається, що його очі від часу весілля сповиває якась мла. Може, то через утому від довгого застілля. Куди подівся його пташиний погляд, іронічний і гострий, від якого люди ховають очі? Тепер він заклав руки за голову. Тут немає чужих, можна розслабитися. Широкий рукав сповз аж до плеча, видно густе темне волосся під пахвою.
Тесть Това щось жебонить півголосом Якову на вухо, його рука майже обіймає зятя за плечі. Можна подумати, — гадає єхидно Нахман, — що то тесть одружився з Яковом, а не Хана. Зате Хаїм, Ханин брат, з усіма приязний, а Якова уникає. Коли Яків щось йому каже, негайно щезає. Дорослих це чомусь смішить.
Ребе Мордке не виходить з дому, сонце йому дошкуляє. Сидить на самоті в кімнаті, спираючись на подушки, і курить люльку. Робить це ліниво й неквапливо, смакуючи кожен клуб диму, роздивляючись кожну мить світу крізь лупу літер. Нахман знає: Мордехай чекає миті, коли його до краю сповнить усе, що бачать його очі, — навіть тоді, коли він ні на що не дивиться.
Під балдахіном Това сказав Яковові кілька слів, одне коротке речення, початок і кінець якого заплуталися в густій бороді мудреця. Яків мусив нахилитися до тестя, і на мить на його обличчі вималювалося здивування. Відтак Яковове обличчя застигло, неначе він спробував стримати гримасу.
Гості шукають молодого, хочуть іще раз почути історії, якими так радо ділиться за столом Мордехай, ребе Мордке. Огорнутий димом, він розповідає, як разом із Нахманом бен Леві привів Якова до Тови:
— Ось чоловік для твоєї доньки, сказали ми. Лише він. А чому він, спитав Това. Бо він особливий, відповів я. Завдяки йому донька твоя буде у великій пошані. Поглянь на нього — хіба не бачиш? Він — великий.
Ребе Мордке затягується димом, що пахне Смирною й Стамбулом, і продовжує:
— Але Това вагався. Хто він, той носатий молодик, спитав він. Звідки його батьки? Тож я, ребе Мордке, і ось цей Нахман з Буська терпляче пояснювали йому, що Яковів батько — знаний рабин, зветься він Єгуда Лейб Бухбіндер, а мати, Рахель з Ряшева, походить із найкращого дому, є родичкою Хаїма Малаха. Його двоюрідна сестра вийшла заміж за Добрушку з Моравії, правнука Лейбеле Просніца. І немає в родині ані божевільних, ані хворих, ані калік. Дух сходить лише на обранців. Ох, якби в Тови була дружина, він мав би до кого звернутися по пораду, але нема — померла.
Ребе Мордке замовкає. Він пригадує, як їх дратувало те вагання Тови — він поводився як купець, що трясеться над своїм товаром. А йшлося ж про Якова!
Нахман слухає ребе Мордке неуважно, бо здалеку придивляється до Якова: той тим часом із тестем п’є кофій з маленьких чашечок. Яків схилив голову, дивиться на своє взуття. Через спеку їхні слова ніяк не можуть народитися, виходять із вуст важко й неохоче. Яків уже не знімає турецького костюма, на голові в нього новий яскравий тюрбан барви фігового листя, той самий, в якому він був на весіллі. Тюрбан йому личить. Нахман бачить його турецькі сап’янці з задертими носаками. За мить руки обох чоловіків одночасно здіймаються й беруть чашечки з кофієм.
Нахман знає, що Яків — це саме той Яків, адже коли він дивиться на нього отак, потай, здалеку, його серце
