Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Поручик Петров тимчасом взяв телеграму і зачитав.

Телеграма була підписана Керенським. У відповідь на телеграфне повідомлення полковника Оберучева, що митрополит Шептицький зійшов у Києві з поїзда і прослідував у приміщення Центральної Ради, міністр наказував: раз митрополит дозволив собі порушити правила переїзду, то дозвіл на переїзд касується. З цієї хвилини глава греко–католицької церкви в Галичині знову повертається в статус заложника і повинен першим же поїздом бути відпроваджений назад, в Петроград, одначе з наданням усіх належних йому, відповідно до його високого сану, ознак пошани.

— Пгаш'ю, ваше високопреосвященство, — повторив штабс–капітан Боголєпов–Южин, роблячи запрошувальний жест до дверей. — До поїзда залишилось п'ятнадцять хвилин.

— Це чортзна–що! — зарепетував Грушевський, забувши, що поминати диявола в присутності духовної особи не годиться. — Я зараз з'ясую все в полковника Оберучева! Сидіть, владико, нехай поїзд собі іде. Панно Софіє! — гукнув він. — З'єднайте мене з командуючим округом!

Але раніше, ніж панна Галечко встигла підбігти до телефонного апарата, штабс–капітан вже був біля нього і з силою покрутив корбу:

— Алло! Центральна? З штабу Оберучева! Баришня!.. Негайно сполучіть мене з начальником станції Київ–Пасажирський! Говорить Боголєпов–Южин. Поїзд на Петроград затримати до мого прибуття. Зараз буду.

Він дав відбій і, мило посміхнувшись та галантно дзенькнувши острогами, передав трубку чарівній секретарці.

— Раджу, ваше високопреосвященство, все ж таки не баритись: поїзд я вимушений затримати з вашої вини, а винний у затримуванні поїзда в прифронтовій смузі, за законами воєнного часу, відповідає перед військово–польовим судом.

Шептицький звівся на весь свій велетенський ріст. Черниці дивились на нього знизу вгору: графиня Гагаріна — з жахом, князівна Долгорукова — смиренно. Вони вже були біля митрополита, готові щохвилини підтримати його, тільки він ступить крок. Спокійно, з обличчям, на якому не здригнув жоден м'яз, Шептицький проказав російською мовою:

— Це — насильство. Відповідатимуть за нього міністр Керенський, полковник Оберучев і ви, штабс–капітан… е–е–е?

— Боголєпов–Южин! — підказав штабс–капітан з чемною посмішкою, яка мала засвідчити, що він чудово розуміє, що митрополит умисно зробив вигляд, неначе він забув прізвище.

Шептицький глянув на графиню Гагаріну. Мегера миттю вихопила з глибокої кишені свого грубого підрясника елегантний, в оправі слонової кістки, блокнот і прегарним срібним олівцем занотувала.

Після того, так само з лагідною, сумовитою посмішкою на устах, як і належить смиренному душпастиреві, Шептицький мовив до Грушевського українською мовою:

— Як бачите… шановний професоре: зостаюсь і надалі в'язнем. — І додав російською мовою: — Свобода, проголошена російською революцією, не є одначе свободою для синів української нації, навіть у столиці України, престольному Києві. — Тоді знову по–українському: — До побачення, милий друже! Я телеграфуватиму вам про моє прибуття в Петроград і про день мого другого, невідкладного подорожування до Чернівець. Слава Йсу! Благословен Бог!

Він простяг руки, і святенниці враз підхопили їх.

Поручики зробили «на місці кругом» і рушили слідом. Штабс–капітан пішов позаду, ліниво човгаючи по пухнастих килимах. Остроги його за кожним почовгом мелодійно подзвонювали. То був саме той «малиновий» дзвін, яким так пишаються пшюти–офіцери, замовляючи собі остроги з щирого срібла.

Грушевський вибіг з–за столу і вхопив штабс–капітана за рукав:

— Але ж я настоюю… я вимагаю!.. Як ви насмілились…

Штабс–капітан Боголєпов–Южин обережно зняв чіпкі пальці Грушевського з свого рукава, коротким рухом вирівняв зморшки, потім — за одним заходом — розправив і ріжки своїх широченних модних бриджів. Аж тоді звів руку до кашкета і промовив, над міру ґрасуючи та відкопилюючи губу:

— В армії наказ вищого командування не підлягає коментуванню. Але вам, особі на такому високому посту, — ці слова він підкреслив, не приховуючи іронії, — вам, пане голово української Центральної Ради, можу доповісти: їх священство, глава греко–католицької церкви і митрополит отець Андрій, граф Шептицький, є небезпечний крамольник: малоросійський сепаратист–мазепинець!

На порозі він ще спинився і кинув через плече:

— І тішу себе надією, що так буде з кожнісіньким сепаратистом–мазепинцем, якого б високого стану він не був! А особам високого стану буде ще гірше!

Здається, при цьому він зробив рух пальцями впоперек горлянки, що звичайно символізує зашморг на шиї для того, кого збираються підтягти на шибеницю.

Наздогнав усіх Боголєпов–Южин вже на вулиці.

Тут, під дверима, перед входом до Центральної Ради, який охороняли четверо малолітніх українських скаутів з жовто–блакитними биндами на лівому плечі, — зараз вишикувалось ще десятків зо два солдатів з комендантського патруля. Попереду і позаду карети митрополита стояли по чотири кінних донських козаки. Ще два кроки віддаля стояв відкритий автомобіль–ландо марки «Рено».

Поручик Драгомирецький — тільки митрополит вийшов з–між шеренг солдатів і наблизився до бровки тротуару — широко розчинив дверцята автомобіля:

— Прошу, ваше… первосвященство!..

І сану митрополита він справді не знав, і заплітав п'яним язиком. Запрошувальний жест вийшов у нього схожий на реверанс іспанського гідальго. Від надто широкого розмаху рукою він знову п'яно заточився.

Олександр Драгомирецький, укоханий син доброчинного печерського лікаря, почував себе після фронту в тилу, як у Христа за пазухою, і розкошував на свій смак.

Та митрополит Шептицький не звернув уваги ні на п'яного офіцера, ні на розкішний автомобіль: він проминув машину і підійшов до карети, якою приїхав. Послужливі черниці кинулись відчиняти йому дверці та піднімати ногу на приступку.

А поручик Драгомирецький, здобувши рівновагу, гикнув і вийняв з кишені