Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Інтереси польських землевласників на Україні теж слід оборонити, — лагідно зауважив Шептицький. — Польська нація поруч із нами виборює свою національну незалежність…

Грушевський пирхнув.

— Крім того, — знову мрійливо додав Шептицький, — Бородянка — це спогад про мої юні роки. Поля, гаї, луки, річечка, вальдшнепи, кроншнепи, куріпки і… такі ладні дівчата були в Бородянці за моєї юнацької пори… Михаиле Сергійовичу! — вперше звернувся він до Грушевського інтимно і, за російським звичаєм, по батькові. — Зробіть ласку! Чи не можна одну сотню з щойно утвореного полку імені гетьмана Богдана Хмельницького… надіслати на постій в Бородянку? Розумієте, присутність збройної сили…

В цей час двері розчинились, і до кабінету ввійшло троє офіцерів російської армії.

Обурене обличчя Софії Галечко, перелякані обличчя двох сановних святенниць визирали з–поза спин офіцерів.

— Що таке? В чому справа? Що трапилось? — загорлав Грушевський, в гніві зриваючись з місця.

Це було надприродно, в кожному разі — надто несподівано, але це було таки так: не просивши дозволу, навіть не постукавши в двері, в кабінет ввійшли троє офіцерів, як були, з вулиці — не скинувши кашкетів, з шаблями, причепленими до портупей.

На якусь мить вони пристанули на порозі — щоб роздивитись по кімнаті, а тоді чітким військовим кроком рушили через кабінет до столу. Один з офіцерів, — очевидно, старший — йшов попереду, інші двоє трохи позаду. Три пари острог лагідно і дзвінко, але м'якота милозвучно, приглушені товстими килимами, брязкали на кожному їхньому кроці.

Шептицький повернув голову і скоса, через плече, дивився їм назустріч — спокійно і ледь зневажливо.

Не дійшовши трьох кроків до крісла, в якому сидів Шептицький, старший офіцер спинився, спинилися слідом за ним і двоє інших, два кроки позаду.

Грушевський стояв, ухопившися обома руками за край стола, і обличчя його наливалося кров'ю. Це було чорті–що! Це було безпрецедентне неподобство! Вдиратися отак до високої установи, яку він очолює! Неповага громадянських прав! Він зв'яжеться зараз з полковником Оберучевим — і нехай не нарікають на нього ці зухвалі хлопчаки! їм не минути гауптвахти, а то й висилки на позиції. Де панна Софія? Нехай ту ж мить зв'яжеться телефоном з командуючим округом!

Старший офіцер приклав пальці до дашка кашкета, адресуючи віддання військової шани до Грушевського.

— З наказу командуючого військовим округом, полковника Оберучева, — офіцер для особливо важливих доручень, штабс–капітан Боголєпов–Южин! — відрекомендувався він.

Хвацько одірвавши руку від кашкета, він чітко повернувся праворуч, мелодійно брязнувши острогами. Поворот був виконаний бездоганно, за всіма правилами армійської муштри та офіцерської елеганції. Тепер він стояв лицем до Шептицького.

— Ваше високопреосвященство! — сказав офіцер. — Маю наказ командуючого негайно приставити вас на вокзал.

Сказано це в зовсім коректній формі, одначе в голосі офіцера звучала холодність на рівні ступеня вічної мерзлоти. Говорив штабс–капітан у гвардійській аристократичній манері — ґрасуючи на літері «р». Звертаючись до Шептицького, він тримав обидві руки спущені вниз, неначе в позиції «струнко», одначе не по–солдатському вимушено, а по–офіцерському невимушено, і трохи сутулився — теж у манері пшютів–офіцерів того часу.

— Дякую. Але ви з'явились зарано, пане офіцер: поїзд на Жмеринку — Волочиськ, яким мені їхати на Чернівці, відходить о сьомій п'ятнадцять. — Шептицький повагом перевів погляд на дзиґарі в кутку. — Маємо ще час.

— Дозвольте доповісти, — клацнув острогами штабс–капітан. — Відправити вас, ваше високопреосвященство, я маю не до поїзда Жмеринка — Волочиськ, який відбуває за п'ятдесят хвилин, а до поїзда Київ — Петроград. Він відбуває за двадцять хвилин. Прошу вас поспішати…

Він вимовляв не «прошу», а «пгаш'ю».

— Ви помилились, пане офіцер. Я їду не в Петроград, а з Петрограда.

— Ви помиляєтесь, ваше високопреосвященство. Ви їдете з Петрограда і знову в Петроград.

— Дозвольте! — скрикнув Грушевський.

— Я не розумію вас, пане офіцер, — вирівнюючись у кріслі, промовив Шептицький. — На якій підставі…

Штабс–капітан не завдав собі труду вислухати до кінця.

— На підставі наказу. Поручик Драгомирецький! — кинув він через плече.

Один з двох молодіших офіцерів — якийсь весь розгвинчений у рухах, поручик Олександр Драгомирецький — зробив ламаний крок уперед, шаркнув підошвою по килиму і брязнув острогою. З кишені френча він вийняв довгу зіжмакану стрічку з телеграфного апарата «Юза» і простяг її штабс–капітанові. Притому він трохи заточився: він був нетверезий.

Штабс–капітан взяв стрічку і простяг її Шептицькому.

— Пгаш'ю…

— Перепрошую, але я залишив мої окуляри в валізі при моєму багажі. До того ж мушу поінформувати, що їду з спеціального дозволу міністра юстиції, пана Керенського.

— Поручик Петров! — наказав штабс–капітан.

Наперед виступив другий офіцер, названий поручиком Петровим. Це був підтягнутий, стриманий юнак, очі його дивились зосереджено і суворо.

Грушевський знову скипів:

— Але прошу вас: святий отець є мій гість! — Він вигукнув це російською мовою. — Ви вдираєтесь і дозволяєте собі…

— З наказу