Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Магнетофони, – вимовив я, мимоволі дивуючися, як мій язик спроможний виділювати слова без моєї участи, – магнетофони!
– Господи, яке ви наївне теля! – вигукнув мій співбесідник, начебто я дійсно висловив щось, що й справді мало стосунок до його пояснювань.
– Певно, самі магнетофони не впливають на якість записаного. В тому ж і загвіздок. Невже ви дійсно зважилися б припустити, що будь-хто будь-коли поцікавиться такими творивами на магнетофоні? Ви просто оригінал, якщо вам це здається ймовірним.
– Магнетофони! – ще раз сказав я, зачудований тим, як легко я підтримую розмову, проте, видно, мій глек на капусту відслужив, бо товстун замолов руками:
– Так, так, я вас розумію! Ви мені подобаєтеся, і я вам дам цінну пораду. Те, що ми з вами говорили, лишається, звичайно, між нами. Я не боюся за себе. Мені байдуже. Просто це ліпше для вас. Бо якби ви колись не витримали, як то інколи буває, коли слово прийде до слова, і лише переповіли нашу розмову щодо магнетофонів, Олімпу, Пегаса, ну, і таке інше Адусі Адольдівні, то вона повисмикувала б вам ноги, навіть якби ви фігурували лише переповідачем. І не тільки вона – отож візьміть до серця мої поради. Це тільки для вашого власного добра.
– Дуже вам вдячний. Я глибоко зворушений вашою увагою, – відповів я, зрозумівши це як відповідний момент спитати його нарешті про мого відвідувача, та він не дав мені розтулити рота.
– Насамперед, борони вас Боже, сумніватися, – сказав він так, ніби я стояв перед ним «а сповіді.
– Але я і не пробую сумніватися! – вигукнув я, відчуваючи раптом, що змушений боронитися.
– І не пробуйте! Ці людці заради власного безсмертя ладні дати собі кишки випустити, аби хоч крапля вічности перепала на їх долю, і боронь Боже вас будь-коли голосно сумніватися в їх спроможності здобути собі це безсмертя. Горло перегризуть. Розшматують на місці.
– Я вас запевняю …
– Ви навіть не уявляєте, на що вони здатні!
– Я вам вірю, – сказав я, майже намацально відчуваючи раптом, що товстунові щось від мене треба, хоч я ніяк не відгадаю, що саме.
– Ви, як бачу, – знизивши голос, ніби боячися, що нас слухають, умовляв він мене, – ще не орієнтуєтесь у цьому оточенні, і я просто вважаю своїм християнським обов’язком перестерегти вас, так би мовити, познайомити вас з тутешньою публікою, щоб ви знали, як боронитися. Будьте вдячні провидінню, що ви натрапили на мене, а не на когось іншого. Я їх усіх знаю, як облуплених. Я вам відкрию …
– Це надзвичайно, що ви усіх тут знаєте! – вигукнув я, пробуючи зловити мого співбесідника за рукав і поспішаючи, щоб він не встиг мене зупинити. – Це саме те, що мені треба. Я шукаю тут одного… мого клієнта. Я хотів би лише довідатися, чи він тут буває і чи вам відоме хоч дещо з його біографії?
– Дивіться, дивіться! Бачите отого чорного прилизаного, в окулярах, схожого на Оскара Вайлда в молодості?
– Я хотів би лише довідатися про мого клієнта, – повторив я, з розпачем стверджуючи, що мої слова не досягають його вуха, аж у мене майнула підозра, чи не сприймає, бува, товстун слова тільки на довгих хвилях, а я від збудження вимовляю саме те, на чому мені так залежить, на коротких, і він навіть не догадується, що я до нього звертаюся.
– Лишенько, таж це той, що схожий на Оскара Вайлда, в першому кріслі від кушетки, – шарпав мене товстун. – Бачите? Ну от. Це кінооператор, він же і режисер домашніх фільмів, ну, і самозрозуміло, єдиний геній у кіномистецтві. Геній, якого ще тільки не встиг визнати широкий загал (перша ознака геніяльности). Що з вами? Я переконаний, у вас диха- виця, але це не хвороба. Це пройде: липовий чайок і прогулянки – як рукою зніме. Так. З ним будьте особливо обережні. Не позичайте йому, насамперед, грошей. Навіть якщо це лише мідяк, бо пропали. І не виконуйте жодних доручень. Він дуже мстивий. Бо якщо ви сто разів зробили йому послугу, а раз відмовили, він вам дошкульно пакоститиме на кожному кроці.
– Та я й не збираюся нав’язувати тут жодних знайомств, – не витримав я. – Я прийшов лише сюди довідатися про мого клієнта. А потім у мене дуже зрівноважений характер.
– Ніколи не покладайтеся на зрівноваженість характеру. Це досить непевна річ. Ніколи не відомо, що може трапитися, а я вам бажаю лише добра, – значуще заперечив товстун.
Невже він знає щось про історію з моїм відвідувачем, насторожився я. Чому він саме це сказав? Чи це сприйняти як попередження? Проте товстун говорив про кінорежисера, і на його обличчі не видно було жодних слідів, які підтверджували б, що йому якимись бічними шляхами відома історія з моїм відвідувачем.
– Він працює при якійсь фірмі фоторепортером і заробляє чималі гроші, – говорив мій співрозмовник з таким натиском, ніби це повідомлення мусило послужити мені в житті дороговказом, – що не заважає йому ніколи не мати копійки в кишені й без віддачі позичати в знайомих. Він один з тих, які вважають: гроші – це забобон і вандалізм. Хіба високорозвинена особистість принижуватиме себе до того, щоб віддавати борги? Це привілей міщанських душ, які позбавлені високих цілей. Отож, усі гроші, які приносить йому заробіток, а це досить солідний капітал, він вкладає у фільм, так би мовити, дитину його душі, фільм, який він уже роками накручує і ніяк не накрутить, бо не потрапить зупинитися на остаточному варіянті, про що кожного разу, як він тут з’являється, а це досить часто, широко інформує присутніх. Цей фільм
