Герострати - Емма Іванівна Андіївська
і повний фурор у світовій літературі!» – то знайте, то вони.
Це їх, так би мовити, візитівка.
Товстун витер хусточкою чоло, і зосереджено зібгавши її в клубок, поклав до кишені.
– Якби ви хотіли, я вам беруся влаштувати, – сказав він і раптом зробився наче скляний.
– Не судилося! Ех, буття, буття! Всі ці муки, всі ці переживання заради одних твоїх… – просочилося до мене, і товстун відплив на задній плян. Це напевно господиня читає свій роман, подумав я. Може, її розпитати про мого відвідувача? Тільки коли ж я до неї діб’юся? Зараз виключене, бож вона саме читає. Отже чекати. Знову чекати. Ще хоч би товстун не втомлював мене балаканиною, або якби мені вдалося переключити його, щоб він заговорив про мого відвідувача. Тоді, прошу, нехай. Однак він не давався скерувати себе на іншу тему. Він не йшов на жодну зачіпку про мого відвідувача, якого він напевно знав, натомість йому чомусь кортіло мене з усіма знайомити, хоч я не виявляв жодного зацікавлення нав’язувати тут будь-яке знайомство. Я волів лише довідатися про мого відвідувача, ради якого я сюди взагалі прийшов, і все. Пощо мені інші знайомства, які не наближали мене ані трохи До розшуків даних про мого відвідувача? Але товстун не хотів Розуміти мене, він ніби навмисне уникав розповідати про мого відвідувача, а це означало, що я мав би пошукати когось іншого. Я справді мусів би пошукати когось іншого. Тільки кого? Господиня все ще читала. Господаря? Справді, чому не господаря? Господар не читав. Він сидів досить близько, і якби до.
– Ні, вибачте, я хотів би насамперед довідатися про мого клієнта. Адже зрозумійте, від цього залежить усе моє …
– Отже зупинилися на дамочці?
– Ви мене не зрозуміли. Я волів би …
– Ви не туди дивитеся, – зупинив мене товстун. – Туди. Он та.
– Однаково я не хочу, я …
– Он та модна дамочка, – присунувся ближче товстун, підкладаючи мені в бік руку, як бильце, – та, що не зводить очей з кінооператора, в надії, мовляв, колись він її таки зфотографує в якомусь з своїх епохальних фільмів і законсервує для вічности, як телячий паштет, – голову віддала б, щоб добігти слави бодай через такий щоденник, як господаря. Вона, безталанна, не має ні віршів, ні драм, ні щоденників, ні поем, а на скандали чи розпусту у неї замало хіті й темпераменту, просто таки кисле молоко, от трапиться ж таке. Ну, що тут удієш? Єдине, що їй лишається, це захоплюватися чужими шедеврами. Однак і тут вона не винахідлива. Буває ж, коли людині якось не щастить у житті! От не щастить, хоч ти лусни. Її горе, що в неї лише один незмінний спосіб виявляти своє захоплення чужими творивами, зрештою, як саме, – ви самі побачите, нехай тільки господиня скінчить читати свій роман.
Господиня все ще читає свій роман? – хотів я перепитати товстуна, та посоромився, відчувши себе винним, що до мого вуха не доходить ні звуку з її читання. Вона все ще читає свій роман, подумав я, і мені здалося, що я вже кілька місяців сиджу на дивані біля товстуна.
– Як тільки господиня скінчить читати, – сказав товстун, вирішивши напевно, що як він не пояснить, то я сам нічого не зауважу, – модна дамочка верескне і зімліє. Дуже застарілий спосіб, однак, що вдієш, треба якось прокладати собі шлях. Нема талантів, тож не вішатися. Дідько з ними, з талантами, нехай тоді принаймні усі бачать, яка в неї чутлива душа. Не душа, а сама ніжність, медуза. Така душа, що хоч ложкою їж.
– Слухайте, – попросив я товстуна, – я хотів би лише довідатися про мого клієнта. Я буду вам довіку вдячний, якщо ви сповістите мені про нього хоч найменші подробиці. Я ладен вам заплатити, якщо ви згодні. Так, справді, я вам заплачу за всі інформації, готівкою, визначте лише вашу ціну. Чи ви згодні?
Однак, товстун, видно, не розумів, що я кажу, чи, може, мої слова перетворювалися у нього у вусі на якусь іншу речовину, і тому мені ніяк не щастило встановити з ним зв’язок. Я бачив тільки, як працюють його щелепи, як він безупину говорить і як у мене починає ломити в голові.
– Що ж, кожний звертає на себе увагу, чим і як тільки втне, – говорив товстун, і я побачив, що біля нього сидить дама в окулярах, і обличчя її так густо обліплене пудрою, що при кожному повороті голови, пудра з неї сиплеться, ніби дама кожної хвилини ладна вся обернутися на пил.
– Знайомтеся, – наблизився до мене товстун, і я відчув у своїй руці велику кістку, яка виявилася рукою.
– Дуже приємно, – озвався я, відчуваючи незручність, що я не помітив, як вона підійшла до товстуна. Ще бракувало, аби вона сиділа тут довший час і чула, що я говорив.
– Подумайте тільки, – обізвалася дама, – Адуся Адольдівна раптом не хоче випозичити мені магнетофона! Що ви на це скажете? Мені невдовзі виступати з листом-стрічкою до моєї приятельки, а вона навмисно затялася зіпсувати мені вечір! Я просто…
– А ви Адусю Адольдівну… – сказав товстун, стишуючи голос і нахиляючися до дами, наскільки дозволило йому черево. У дами почало тіпатися обличчя, і мені здалося, Що я її десь уже бачив.
Де ж я її міг бачити, занепокоївся я. Якщо я її десь бачив і вона пам’ятає мене, то що ж я тоді говоритиму дружині? Я тоді пропав. Та я її щойно бачив у глибині кімнати, де вона Жестикулювала біля магнетофона, догадався я раптом, і мені Полегшало. Вона
