Герострати - Емма Іванівна Андіївська

– Чи у вас добрі нерви?

– Нібито так.

– Ну, глядіть. Бо якщо у вас трохи вибуховий характер, тобто швидка реакція, то сумлінно раджу, після першого ж Катрену цієї поетки вийти на свіже повітря (в сусідній кімнаті є балькон, на щастя) і за півгодини повернутися. Цього зараз однак ніхто не помітить, оскільки кожен зайнятий самим собою, а ви мені потім за це лише дякуватимете, зрештою, до інших час від часу теж треба мати співчуття, щоб відчути свою перевагу над ними. Бо хоч вона поетка, все таки жінка, та ще й не першої молодости, а жінку якось незручно прилюдно бити або обкладати триповерховими лайками, ми ж Далебі… ви розумієте. А до гріха тільки один крок. Знаєте, Минулого року один дядьо виклав їй свою думку, – терпець Урвався, – а вона два місяці з поламаним ребром пролежала.

Усім незручно було, аж сам дядьо приходив каятися і нарікав чого його раніше не попередили, мовляв: спокуса занадто велика, а тоді таке свинство. Правда, сама жертва не взяла цього трагічно. Вона в лікарні написала поему «Адамове ребро», яка за її власними ж словами, варта поламаної грудної клітки. Однак це вже, так би мовити, її приватна справа, а бути мужчиною все таки до чогось зобов’язує, попри теперішню статеву рівноправність. Джентлменство є джентлменством!

– Невже ви гадаєте, що я кидатимуся на людей? Запевняю вас, у мене справді врівноважений характер. Потім, мене цікавить тільки мій клієнт.

– Не підвищуйте голосу, я вас і так чую. Ви вже хвилюєтеся, а це погана ознака!

– Та я не хвилююся, я тільки кажу… Слухайте, благаю вас, адже ви напевно знаєте мого клієнта!

– Самоопанування велика річ, яка не легко дасться людині, – крапнув товстун, як миро у чашу. – Його треба розвивати, вранці і ввечорі, до і після їжі, інакше, – і він підняв палець.

– Ви мусіли б знати мого клієнта, якщо ви часто тут буваєте, – ще раз спробував я.

– Авторка «Адамового ребра», – говорив товстун, ніби я виявився смертельно хворий, якого доводилося годувати з ложечки, – крім пророцьких віршів, баляд й критичних статтей, пописує ще й порнографічні віршики – хоч дурна, та хитра, – аби на випадок, коли від наполегливої канонади її пророцьких віршів, критичних есеїв та баляд безсмертя не повалиться їй до ніг (публіка, звісно, який народ, сьогодні подобається одне, завтра друге, а там дивися – і взагалі за смаком не вженешся!), мати щось, що беззаперечно нагадувало б про її існування. Найпікантніше у всьому цьому те, що авторці не довелося в житті (отже обідить отак Бог людину!) бачити голого чоловіка, і ці її вірші позначені курйозами, на які здатна лише стерильна фантазія. Однак поетка, якій навіть не пощастило втратити дівоцтво (і спіткає ж таке нещастя бідолашну!), тверезо розрахувала, що порнографія – найпевніше діло, порнографією завжди цікавляться, і, зрештою, не помилилася, тепер же на це й попит. Горе лише, що на цю думку, крім неї, багато ще дехто впав. Тут уже хто кого випередить. І в цій галузі найбільше конкурує з нею чоловік господині дому, отой, що в блакитному кріслі з квіточками. Це теж квіточка. Після невдалих спроб привернути на себе увагу як на поета (це зовсім не означає, ніби він кинув поезію, навпаки, – нещодавно він повідомив, і то кожного окремо, мовляв, це ще таємниця, що він готує тепер цикл «малосольних сонетів», очевидно, сонетів без рим), він переключився на писання порнографічних щоденників про своїх знайомих і приятелів, як також про інтимні подробиці свого подружнього життя. Щоденники, які призначені затьмарити стилем і ляпідарністю, і, звичайно, «викриттями», найвидатніших світочів світової літератури. Детальні описи сцен кохання і тому подібне, коротко казавши: перлини. От для штуки підійдіть до нього й скажіть, ніби чули про його славетні щоденники! Так і скажіть, славетні щоденники, він не гребує суперлятивами. Спокійнісінько хваліть праворуч і ліворуч, що більше, то краще; він не змигне й оком, для нього то лише мед, та що там мед, повітря, без якого він задихається. От спробуйте, і він вам, мліючи від щастя, перечитає всі свої «записи». Задля цікавоети. Бо уявити, до чого людина доходить, женучися за славою, справді понад силу. Це щось зовсім унікальне. Раджу від щирого серця, Підійдіть виключно для цікавости, я вас познайомлю! Га?

– Ні, ні. Пощо то мені. Я не з тих, що. Тобто. Пощо мені? Нехай потім. Адже я волів би лише довідатися, чи буває тут мій клієнт і чи ви його знаєте.

– Не хочете, як хочете. Тільки, слово чести, раджу вам Не нехтувати нагодою розважитися. Життя коротке, і не варто ним легковажити. Послухайте мене: я вам лихого не пораджу: Підійдіть до нього. Справді. Ви почуєте речі, які вам напевно й не снилися. Невже вас ніщо не цікавить?

– Я хотів би лише.

– Чи познайомити вас з тією он дамочкою, якщо ви гребуєте господарем?

– Я переконаний, – відповів товстун.

– Незбагненно! – прошепотіла дама, і коли я повернув голову, вона вже щезла.

– Бідака, – мовив товстун, ніби він щойно проковтнув свою співбесідницю, – шкода мені її. Ніяк вона не зніме зірок з неба. Доля. Дорого обходиться їй бажання вічности через сталу нещасну любов (бідаці вічно доводиться утримувати своїх коханців) вона досі не спромоглася придбати собі магнетофона, щоб начитувати листи до приятельки, яка, своєю чергою, посилає їй свої (та, видно, має магнетофон), і мусить платити за кожне начитання чи переслухування такої стрічки Адусі Адольдівні мало не подвійну ціну (за саме переслухання трохи менше), бо Адуея дає їй начитувати в кредит. Оскільки ж Адуся Адольдівна (Адуся Адольдівна – це Адуся плюс її чоловік, там невідомо, де кінчається одне, а починається друге – Ідилія) відрізняється від своєї жертви лише в’їдливістю, то саме тоді, коли ця бідака, обтяжена дармоїдами-коханцями, загориться начитувати черговий лисг-стрічку, яку потім, звичайно, зберігатимуть у музеї, спеціально побудованому для подібних цілей, бо інакше, пощо усі митарства, – рожеві ілюзії, блаженні убогі духом і таке інше, – Адуся Адольдівна відмовляється випозичати їй свій магнетофон, хоч їй та за це платить. Ускладнення з магнетофоном відбувається кожного разу, коли в програму літературного вечора включають стрічки-листи приятельок. А що вечори влаштовують за розписом, укладеним заздалегідь господарем, – усім уже наперед відоме, хто виступатиме, за ким і як довго, – до цієї реґулярности належить так само неминуче і сварка між Адусею Адольдівною і цією бідакою. Адуся Адольдівна тоді починає в два голоси (вона і чоловік) божитися, що їй саме тієї хвилини потрібний магнетофон, бо вона передчуває, що їй саме тепер