Герострати - Емма Іванівна Андіївська

– Хочете? – запропонував він, не дочекавшись відповіді.

– Ні, дякую, я не люблю солодкого.

– Серед них не всі солодкі. Ці з дірочками від виделки – солоні, а ці з анісом.

– Дякую. Ні.

В останній пригорщі кекси вже зовсім розкришилися і збилися в грудки, крім кількох уламків, які ще не втратили форми і стирчали з кришок рештками вавилонських міст, витягнених із піску розкопами. Я уявив, як виглядає в кишенях, з яких він усе це діставав, і аж затрусився, що я думкою, бува, ще перенесу його кишені в свої.

– А може?

– Ні. Я не голодний.

– У вас неправильний підхід до природних явищ, – сказав він, і мені здалося, ніби він натякає на те, що я подумки засудив його кишені. – Ніколи не треба допускати, щоб людина була голодна. Коли вона голодна, тоді вже занадто пізно і все пропало. Голод треба гамувати, перш ніж він з’явиться, вірніше, не гамувати, а запобігати йому.

– Дякую, я справді – ні. При нагоді скористуюся вашою порадою.

– При нагоді – це вже в свиний голос. Якщо ви розраховуєте, що візьмете бутерброд зі столика, коли відчуєте нарешті голод, то розчарую вас: на той час, коли ви дійсно захочете будь-що спожити, все обов’язково зникне. Я кажу з довголітнього досвіду. Зважте. Я завжди заздалегідь забезпечуюся їжею і раджу вам зробити те саме, бо публіка тут жлобська. Не дивіться так на мене. Запевняю вас, я знаю, що говорю. Якщо не допильнувати, а попервах не завжди зорієнтуєшся, то й взагалі нічого не потрапить на зуб, а тоді півгодини, і то добре, якщо тільки півгодини, слухай, як герой чи героїня розкривають свої обійми. Ще хоч би вони розкрили і закрили, та на тому і кінець. Так ні ж. Це було б занадто добре. Авторка спочатку розкрутить свого героя, як пружину в патефоні, на нулеву швидкість, так, щоб він, перш ніж обняти кохану, встиг висловити усі свої роздумування з цього приводу, свої, так би мовити, переживання, не забувши, звичайно, проаналізувати себе від голови до ніг, бож не даремно відкрили різні там психології, чи то пак (і це, власне, найголовніше), не даремно ж авторка дізналася про психоаналізу. А то ще, боронь Боже, подумають, ніби вона нічого не знає про психологічний роман, скажуть – ««Гамбурської драматургії» не читала». Ну, а потім, звичайно, і героїня виголосить своєю чергою щось жагуче і безжалісне, обов’язково тільки жагуче і безжалісне. Щось таке, від чого всі так і охнуть. Бож конче треба, щоб охнули. Щойно тоді герої зможуть закрити свої обійми, правда, все ще не замовкаючи на протязі щонайменше ста сторінок, бо щоб крапку над «і» справді побачили, її належить зробити принаймні завбільшки з футбольний м’яч. Та це ще не все. Це, так би мовити, тільки вступ, квіточки без ягідок, бо справжнє почнеться з новими стражданнями героїв, яких авторка одразу ж після обіймів пожене наввипередки з усіх сил страждати аж до кінця роману, час від часу відводячи їх, як на водопій, в ідилічні описи природи чи особливо ліричні відступи, щоб, відгородивши своїх жертв від зовнішнього світу критиків і почитальників знаками окликів, оскільки саме крізь ці оклики усі мають побачити, – так, так, побачити і впасти на коліна, бо інакше усі ці тортури виявилися б марними, – який, мовляв, діяпазонище мас талант авторки, Що на прикладі героїв розгортає свою власну велику душу. А це обов’язково зробити ще перш, ніж угробити героїв. Отож герої мусять спочатку повнотою висловитися, і щойно тоді, залежно від настрою авторки, надійде кінець одного чи оби- Двох героїв. Імовірно, що обох, щоб трагічним фіналом остаточно завершити потрясальність роману згідно з засадою: трагічного ніколи не забагато. Що трагічніше, то геніяльніше. Тепер ви збагнули, що підкріплятися …

Виключене, щоб він це говорив, подумав я. Адже я вирушив на розшуки мого відвідувача. Те вже давно минуло, я вже розшукав адресу, яку мені вручив Дом, адресу, де нібито мій відвідувач бував, я прийшов сюди, щоб зібрати найголовніші дані до біографії мого відвідувача, чому ж тоді, замість товстуна, я чув Дома? Це, звичайно, немисленне, час не йшов назад, я не чіплявся за те, що вже відбулося, я не вправлявся в поверненні часу, тільки дивне, справді дивне, чому ж я не відчував його тяглости? Чому саме мені таке трапляється? Чим я завинив? Тоді я потрапив до Дома, так, потім хворів, видужав і прийшов на адресу, якою наділив мене Дом, тільки чому тепер я всім нутром знав, хоч і пручався прийняти це знання, ніби я все ще сиджу в кімнаті Дома, чекаючи, коли він дасть мені адресу, де буває мій відвідувач? У такому разі, що робив цей товстун біля мене? Адже він говорив. Так, він справді говорив.

– Хочете кексів? Це вже останні. Справді останні.

– Бог з ними. Дякую, – почув я свій голос і негайно з полегшенням зауважив, що мої відвідини у Дома давно скінчилися, я вже перехворів і прийшов сюди, щоб довідатися про мого відвідувача.

– Даремно.

– Я не люблю кексів.

– Я теж не люблю. Та що вдієш? Треба підкріпитися, заки господиня скінчить читати. Раджу звернути увагу на її вигляд після читання. Це найпікантніша пуанта, яку справді варто побачити. Вона завмре, – чого ви на мене так дивитеся? Ви, може, хворієте на дихавицю? Це дрібниця, таким хворобам не варто надавати значення. Пийте липовий чай і робіть прогулянки – як рукою зніме. Так, вона завмре, як семипудова голубка, ніби прислухаючися, як на неї з космічних мішків сиплються невидимі лаври, бож вона свято переконана, що за цей шедевр їй через сто років поставлять пам’ятник, і то не один, а так – що ріг, то й пам’ятник, і взагалі вогненними літерами впишуть її ім’я в книгу вічности.

Я уважніше глянув на товстуна поруч зо мною. Ні, він ані трохи не скидався на Дома, і голос Дома не був одягнений у голос і тіло товстуна, однак яким чином кімната Дома сягала аж сюди? Чи я втратив не тільки відчуття тяглости часу, а й простору? Чому те, що почалося в Дома, сягало аж сюди? Ким доводився товстун Домові? Чому він саме так говорив? Чи моя увага через хворобу настільки розпорошилася, що я плутав давноминуле з тим, що тепер діялося, і товстун говорив зовсім не те, що доходило до мого вуха? Тільки, знову ж таки я не страждав на галюцинації. Я не підпадав