Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Чи ви знасте Дома-Рамзеса, чи як там його кличуть, – вирішив я упорядкувати дійсність, щоб позбутися думки, ніби всі змовилися проти мене через непорозуміння, яке забули своєчасно вияснити; бо мене беруть за когось іншого, і, якби мені тільки вдалося довідатися, кому саме це роз’яснити, все стало б на свої місця.
– Чи ви знаєте Дома? – переспитав я, не чуючи від' повіді.
Проте товстун і цього разу не відповів, він тільки писонув Рукою, ніби настроюючися на промову і шукаючи невидиму склянку води, як оратори в найпіднєсєніших місцях своїх прамов прополіскують горло, і, наче вперше, зупинив на мені погляд, з якимось дивним виразом.
– Гаразд. Якщо моє питання недискретне, не трудіться відповідати, – погодився я. – Це не так уже й суттєве. Нехай. Однак, чи ви вірите в збіг обставин? Чи траплялося вам, що от ви собі мирно живете і раптом з вами стається, ну, скажімо, якась пригода, після чого на вас починають сипатися одна за одною події, які, коли добре подумати, ніколи не могли саме вам трапитися. Ви інша людина, вам ці події явно не призначені, і все таки вони відбуваються саме з вами, і то з такою закономірністю, що ви починаєте сушити собі голову, чому вам цього раніше ніколи не приключалося. Чи ви вірите в таку закономірність?
Товстун якось так незвичайно на мене поглянув, що я відчув потребу йому докладніше пояснити.
– Адже зважте, такий збіг обставин: спочатку мій – клієнт. Тобто спочатку я зустрічаю Дома, потім вас, і потім ваші висловлювання. Ви мені, звичайно, пробачте, однак, справді, ваші висловлювання і висловлювання Дома такі подібні. Тобто, ваші висловлювання.
– Мої висловлювання ні до чиїх висловлювань не подібні, – так різко схопив мене товстун за рукав, ніби я роздавав стусани, і йому довелося тримати, мене за руки.
– Я запевняю вас, що саме це я чув від Дома, хоча, Правда, трохи по-інакшому, – додав я мимоволі і раптом помітив, що обличчя мого співбесідника набирає круглої форми і наближається до мене з такою швидкістю, ніби він обличчям Заповзявся висадити мене в повітря.
– Я не хотів вам нічого прикрого сказати, – поспішив я знешкодити вже сказане, дивуючися, чого воно справило на товстуна таке враження, але він підняв руку, і обличчя його набрало полискування мильної бульбашки.
– Запам’ятайте раз назавжди, – ледве вимовив він —. мої висловлювання ні до чиїх не подібні, найменше до Домових.
– Ага, ви знайомі з Домом?
– Ми були знайомі. Він сюди час від часу з’являвся поки не привласнив собі моїх ідей. Не зрозумівши їх як слід І тепер хвалиться ними на кожному кроці.
Обличчя товстуна вкрилося оксамитовими лишаями і, як мені здалося, почало потріскувати.
– Вибачте, – промовив я, також хвилюючися, – мені дуже прикро за мою нетактовність, я не хотів вас образити. Я запевняю вас, що більше ніколи не згадуватиму прізвище Дома. Я, власне, навіть не мав на думці про нього розпитувати чи взагалі говорити. Мене цікавить не він, а … Я тут уперше. Я просто хотів. Запевняю вас, я не мав злого наміру. Я тільки збився з розмови. Повірте мені, єдине, що мене цікавить, – це мій клієнт. Я припускав, що ви мали б його зна… Ви ж напевно його знаєте. Який я був би, вам вдячний, якби ви розповіли про нього бодай найголовніші..
– Ат, лишіть вашого клієнта, – так несподівано зм’як товстун, аж я засумнівався, чи це не привиділося мені, – ви занадто багато приділяєте йому уваги. Глядіть, щоб він не вижив вас із вашого власного тіла.
Чи я сам договорював те, що, як мені здавалося, вимовляв товстун? Нібито ні. Адже я дивився йому просто в рот, а рот йото звучав:
– Гляньте лишень, – звучав рот товстуна, – як он потерпає дама з цитриновим обличчям і вискубаними бровами. Та, що сидить першою на краю кушетки. Хіба не розкіш? Чуже горе далеко приємніше спостерігати, ніж, наприклад. Подвійна насолода. Насамперед почуття, що страждаєте не ви, а по-друге, що ви масте нагоду милуватися цим горем, скільки хочете.
– Я не люблю дивитися, ні як страждають інші, ні коли я сам. Мені незручно і шкода людей. Крім того я…
– Яке пуританство! – вигукнув мій співбесідник, наче я сказав щось таке, від чого він ладен луснути зо сміху.
Нічого, я вас потішу: з роками це мине. Дивіться й насолоджуйтеся. Будьте певні, вона сюди не гляне, і ви нічим де ризикуєте.
– Якби ви могли сказати мені про мого клієнта, я був би вам …
– Це поетка, вона ж і критик, – продовжував товстун, зігнорувавши мої слова. – Після режисера вона читатиме свої баляди й пророцькі вірші у вільних ритмах, які своєю нещадністю (як лезо ножа, тільки як лезо ножа!) і знущальною аналізою (я цитую її, так звучить ефектніше) перевищують самозрозуміло все, досі в цій галузі створене. Крім того. Ага, у вас, між іншим, який характер?
– Характер? – здивувася я, що він взагалі ще пам’ятає про мою присутність.
– Так. Який у вас характер?
– Я не знаю. Я ніколи над цим не думав. Припускаю, такий, як у всіх. Нормальний.
– Поперше, у всіх зовсім не нормальний характер. Це раз. Подруге, у вас виразно недорозвинена індивідуальність. На теперішній час – це рідкий випадок. Навіть досить цікавий. Тільки я вас питав, чи ви флегматик, холерик, сангвінік?
– Я не