Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Не туди, не туди! – вигукнула Мельпомена. – Ідіть он туди. Тільки, прошу, тихо. Пильнуйте, щоб не перекинути амфори на вході. Я не можу вас провести, бо маю приготувати для гостей нектар. Я й так спізнилася.
Мельпомена показала на інші двері і зникла в кіпці коридору.
Я обережно переступив поріг, намагаючись якнайменше звернути на себе увагу, й відчув раптом, як мої ноги потрапили в чиїсь калоші, які пливуть, і я падаю. Який жах, подумав я, і побачив біля самих дверей глибокий диван, на якому сидів товстун і дивився на мене.
– Давайте їх сюди, то мої калоші, – промовив товстун так тихо, що тільки з того, як рухалися його вуста, я догадався, чого він хоче. Потім я вже сидів поруч нього і, заціпенівши, бачив, що він ніби говорить до мене, однак я ні слова не чую. Добре, хоч ніхто не помітив моєї появи, потішив я себе, встановивши, що мої очі звикають до оточення.
Моєму зорові відкрилася велика кімната, чи то дві кімнати, з’єднані між собою замість стіни розсувними дверима. Світло вимкнули, певно для більшої врочистости, і читання відбувалося при свічках у важких канделябрах, розставлених уздовж стін на підлозі за кріслами, де тонули гості, від чого присутні скидалися на в поспіху помальованих святих, з яких злазив німб. Не виключне, що й справді канделябри поставили за спинами гостей з наміром викликати ілюзію німбів. Таке освітлення надавало усім підкреслено неприродного вигляду, бо перше, що мене найбільше здивувало, це – видиво наче двовимірних ший. Спочатку я навіть мав враження, Що кожен складається з двох паїр ший, плечей і таких же подвійних профілів, наче обведених товстим тушовим олівцем; потім мені пригадалося, що подібне освітлення я наче колись Уже бачив під час грози, і тієї ж миті я зауважив перед низеньким пюпітром, засланим оксамитовою скатертиною пишнотілу даму з волоссям мишастого кольору, що, здається. читала, бо вона ворушила вустами, хоч спочатку до мене не долітав жодний звук.
Напевно, це й була господиня дому, бо решта застигла в кріслах, глибоких і м’яких, про які мимоволі думаєш, скільки вони коштують. Один мій колега придбав такий комплект крісел, купивши їх на виплату, і кожного разу як я проходив до нього, хвалився, скільки за них він угатив грошей, але, мовляв, то нічого, оскільки він любить тільки справжі речі. Можливо, й справді такі крісла вимагали особливого розташування, бо коли я вдруге глянув на мишоволосу даму, то зауважив, що від пюпітру на обидва боки крісла розходяться формою ліри, і в кожному кріслі сидять постаті, хоч їх ледве помітно, бо від освітлення з канделябрів здавалося, ніби вони без облич. Тільки згодом, як я трохи призвичаївся до оточення і дещо розгледівся навколо, я завагався, чи не впливало все таки кімнатне освітлення і на вираз гостей, обличчя яких мене спантеличили.
Я ніколи не зустрічав такої інтенсивної, наче аж виставленої на показ, уваги, чи навіть радше гістеричного зосередження, яке їх усіх об’єднувало, на чомусь іншому, і то настільки підкреслено іншому, ніж те, що діялося навколо, аж мені нагло стало моторошно, хоча що саме являло собою те інше, для мене назавжди залишилося загадкою. Усі вони виглядали так незвично, що мені забракло відваги; де ж би я їх посмів потурбувати!
Трохи повагавшись, я вирішив навіть: ліпше піти звідси; нехай іншим разом, коли я матиму спокійнішу голову, а ще повернуся назад, бо зараз, імовірно, я ще не зовсім видужав від хвороби, і тому мене вражає те, що я в інший час ледве чи взагалі зауважив би, однак моє тіло не зареаґувало на мої думки, і я лишився сидіти, де був, пробуючи потішити себе, мовляв, може, гості не виглядали так, як мені ввижалося, або вони не свідомі того, що з ними діялося, і я, не виключене, виглядаю так само, як вони, тільки це спромігся б встановити лише той, хто опинився б за межами цього кімнатного освітлення, яке відчужувало від мене присутніх, бо вони щезали в кріслах, які одразу ж всотували всю людину, а що така поза це сприяла зручності, то, не виключене, це й виявилося причиною, чому мене так вразив їхній вигляд, і якщо я посиджу трохи довше, я звикну до нього, і він перестане мене непокоїти.
Тільки чомусь що більше я дивився на присутніх, то більше непокоїв мене їхній вигляд. Цей вигляд якось особливо діяв на мене. Глянувши на перше-ліпше обличчя, я ніяк не міг подолати відчуття, що коли я негайно не підведуся, то вже ніколи не направлю лиха, яке тут зо мною скоїться. Лихо, яке я в цю мить ще маю силу відвернути, якщо зважуся діяти негайно.
Проте саме тоді, як я остаточно настроївся йти, мою увагу абсорбував єдиний столик із бутербродами й тістечками, біля якого на тапчані, родовід якого явно зраджував таксу, сиділо кілька дам. Я глянув на цих дам, і, наче мій погляд натрапив на радіохвилю, уся кімната заколивалася й озвучилася.
«Вона рвонулася до нього в думках», – ішло з напрямку, де за пюпітром стояла господиня, млосно виспівуючи склади і обводячи час від часу усіх переможним, скерованим у порожнечу понад головами людей поглядом, який нічого не помічає перед собою. Такі погляди я зустрічав у віщунів на базарі (наша школа межувала з базаром), коли, ще бувши гімназистом, під час великої перерви вибігав купувати пиріжки з квасолею, які я дуже любив.
«Вона рвонулася, але вона знала: вона цього не сміє, маючи чоловіка і дітей!!! Вона мусіла жорстоко побороти в собі цей запал. Цей квітучий, як вишневий цвіт при холодному сяйві місяця, запал … – Люба моя, киньмо все і вте- «чемо на край можливого, де будемо тільки ти і я. Зірвемо за собою мости буденности, – вигукнув він, розкриваючи полум’яні обійми. – Я теж маю жінку і дітей, однак ти та, задля якої варто!»
Я проґавив хвилину піти, а тепер вже запізно, майнуло в мене в думках, і я почув, як простогнав біля мене на дивані товстун.
Що ж я тепер робитиму, жахнувся я. Я лишився, і тепер цього вже ніщо не направить.
– Ну, – майже з розпачем вистогнав товстун біля мене, – тепер треба підкріпитися, – із його інтонації я догадався, – він скінчив мені щось оповідати, що я до нитки пропустив повз вуха, і чекає відповіді. Тільки що ж я йому мав відповісти? Якби я вмів імпровізувати. І я мовчав, ніяково спостерігаючи, як він
