Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
— Чудово! — схвалив Шептицький блискучу ініціативу Грушевського. — Але чому — імені Богдана Хмельницького? Чи пан професор змінив свою думку? Адже в своїх наукових студіях пан професор плямує гетьмана зрадником за те, що приєднав Україну до Росії? Поправніше було б найменувати полк іменем гетьмана Мазепи, що є символом самостійності України!
— Це було б зовсім не політично, любий графе! Потрібно обманити підозрілість Тимчасового уряду! Я так і аргументував перед паном Гучковим: першому ж українському полкові ми дамо ім'я Богдана, щоб засвідчити наше прагнення єдності з Росією.
Шептицький терпляче ковтнув шпильку — він був дипломат і готував добре віддячення. Він похилив голову:
— Нехай буде Богдана Хмельницького. Бог у поміч!
Потім Шептицький підняв руку і сотворив хресне знамення:
— Слава Богові, слава Україні, слава українському лицарству!
— Амінь! — чемно похилив голову і Грушевський.
— Для дальшої консультації в усіх військових справах, а також для контакту поміж нами щодо цього, наколи нас роз'єднають фронти, рекомендую увазі пана професора певну і тямущу людину: Мельник Андрій, чотар легіону СС.
Андрій Мельник, чотар легіону «Січових стрільців», до війни був молодшим управителем маєтків графа Шептицького на галицьких землях.
— Гаразд, — погодився Грушевський, — постараюсь визволити його з таборів. Графу відомо, в якому саме табору перебуває нині чотар Мельник?
— Він не перебуває в таборі, він не в полоні, він воює в лавах січовиків ще й сьогодні.
Грушевський подивився на Шептицького непорозуміло.
— Вибачайте, графе, тоді мені незрозуміло, яким чином чотар Мельник може бути консультантом при мені, раз він перебуває по той бік фронту, в лавах австрійської армії?
— О! — недбало відказав Шептицький. — Коли це потрібно, чотар Мельник завтра ж передасться в полон, і ви матимете змогу його з полону визволити. Не сушіть собі цим голови, пане професоре, то вже моя справа — комунікації через фронт.
Шептицький відхилився в кріслі і втомлено прикрив повіками очі. Аж тепер — вперше за всю довгу розмову — Грушевський помітив, який втомлений і який вже старий митрополит галицький. Та Шептицький сидів замружившись лише одну хвилину. За хвилину він широко розтулив очі, але глянув не на Грушевського, а просто перед собою.
Просто перед Шептицьким було вікно. Крони каштанів кучугурились перед ним, і були вони в цю чудову пору рясно вкриті стрімкими білими свічками цвіту.
— Яка ліпота! — проказав він мрійливо. — Коли справу нашу буде завершено, коли сонце державності засяє над українською землею по обидва береги Збруча, коли український лев таки зіпнеться на свою скелю…
— Скелю! — пирхнув Грушевський. — Ваш Франко закликає лупати, розколоти цю скелю!
Грушевський завжди тяжко ненавидів Івана Франка і, де тільки міг, паплюжив його, — за те, що Франко був його постійним політичним опонентом, а саму історичну концепцію Грушевського іменував «фальшивою історичною конструкцією».
— Ваш Франко, — так само наголосив і Шептицький, — богопротивний плебей. Його — треба лупати! А леви українського націоналізму нехай зіпнуться на свою скелю! Отож, — він повернувся до думки, яку почав був висловлювати, — коли нога нашого офіційного повноважного посла ступить у міністерські бюра всіх європейських держав, ми, скромні старателі української справи, віддамо належну жертву Богові. В храмі Святої Софії в Києві і в храмі Святого Юра у Львові ми спорудимо панікадила з щирого золота, а на них — грона свічок з щирого срібла: точнісінько, як цвітуть оці каштани нашої древньої столиці перед Центральною Радою, органом, який започаткував боротьбу за самостійність України.
Шептицький звів обидві руки д'горі.
— Амен!
— Амінь! — прошепотів і Грушевський.
Потому він гучно висякався, аж залящало в шибках.
Коли хвилина урочистого мовчання минула, Грушевський знову зиркнув на дзиґарі:
— Але, даруйте, графе, ми ще маємо чимало справ, які потребують обговорення…
— Які там справи, пане професоре? — втомлено запитав Шептицький.
— Дуже багато справ! — скрикнув Грушевський. — Селяни вимагають забрати землю в поміщиків! Повсюдно виникають «земельні комітети» і вже діють самочинно! По всій Україні! Навіть під самісіньким Києвом! В Узині застрайкували строкові! В Лосятині просто захопили панські землі! В Рокитному і Юзефівці спалили економію! В Бородянці…
— Перепрошую, пане професоре! — втомлено спинив Грушевського Шептицький. — Всі ці діяння противні Закону Божому і людським законам, чинним у цілому цивілізованому світі. Для того й створюємо нашу державу чимдуж, щоб не допустити на нашій землі революційної анархії!
— Але ж доки державу створимо…
— Доти, — безцеремонно перебив Шептицький, — за стан на Україні відповідає Тимчасовий уряд: то вже його халепа! Але діє Тимчасовий уряд щодо цього цілком слушно: до Установчих зборів — жодних змін, а Установчі збори… мають підтвердити, що закон власності на землю непорушний. — Шептицький раптом урвав. — Але, пане професоре, якщо я не обмилився, слухавши, ви згадали про безчинства в селі Бородянці, отже, в маєтку графа Шембека? Це мене непокоїть…
— Мене теж! — буркнув Грушевський. — Щоправда, менше, як в інших випадках. Шембек — поляк, а неподобства чиняться і на землях українських господарів, еліти нашої нації, — в пана Терещенка, пана Ханенка, пана Григоренка,
