Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Шептицький мав рацію: папа Бенедикт п'ятнадцятий особливо цікавився українськими справами. Крім старої української семінарії при Ватикані, яка існувала з тисяча вісімсот вісімдесят сьомого року, — папа Бенедикт тисяча дев'ятсот сімнадцятого року заклав ще й другу українську семінарію з окремим російським відділом: католицькі місіонери мали рушити з словом Божим на терени України й Росії, тільки закінчиться війна. Водночас — поки війна ще не закінчилась — щедротами папи Бенедикта екіпіровано під егідою італійського уряду і збройний загін з полонених галичан.

Справи католицької церкви і справи українського відродження так тісно переплітались у діяльності митрополита, що годі було й збагнути, що для нього — мета, а що — тільки засіб задля досягнення мети.

Грушевський тішив себе думкою, що метою для митрополита є українська державність, а католицька церква — зручний засіб для досягнення цієї мети.

Наче на підтвердження цього, Шептицький казав далі:

— Певний, пане професоре, що ви поділяєте мою думку: на шляху творення молодої держави не останнім є забезпечення зв'язків з державами могутніми. Чи не заперечуватимете ви, пане голово, коли налагодження взаємин із Німеччиною та Австро–Угорщиною, — щоб полегшити вам вашу багатогранну клопітну діяльність, — я тимчасом переберу на себе? Звичайно, в постійному з вами порозумінні?

Грушевський кивнув: саме цього і потрібно було від Шептицького, — в разі невдачі, неуспіх завжди можна буде скинути на нього, а самому залишитись святим та Божим.

Шептицький відповів на кивок Грушевського чемним поклоном, з виразом подяки за високе довір'я.

— Але маймо на увазі, пане професоре: Україна досі, на жаль, ще входить до складу Російської держави, а Росія веде війну в союзі з Францією та Англією. Отож, доки міждержавна ситуація не зміниться, Центральна Рада, певна річ, буде домагатись перед Францією та Англією визнання прав України на державність. Таким чином…

— Щодо цього, — мовив недбало Грушевський, — то я вже вжив деяких заходів: з Францією я вже нав'язую дипломатичні зв'язки…

— Прошу? — вкрай здивувався Шептицький.

Розрахунок Грушевського — ошелешити свого спільника і суперника на ниві державного будівництва і покласти–таки своє зверху — дав на цьому блискучі результати. Адже ще два дні тому — коли, при від'їзді з Петрограда, Шептицький дістав останні звідомлення від вірної католички Софії — нічого такого не було!

— Коли?

— Сьогодні я мав балачку з представником Франції на Україні, мсьє Енно. Ввечері він виїздить до Парижа з текстом інтерпеляцій, які я подав урядові Франції.

Поволі, смакуючи, Грушевський розповів Шептицькому про зміст розмови з Енно, дещо змінивши її стилістичну форму — в той спосіб, що не Енно ставив йому запитання, а він сам формулював домагання Центральної Ради перед урядом Франції.

Шептицький вислухав уважно і вдумливо — добре розуміючи, що стилістичну побудову слід сприймати інакше.

— Тим паче! — резюмував він. — Раз Франція виказує такий інтерес, ми повинні невідкладно мати в Парижі нашого, нехай тимчасового і неофіціального, представника. Я пропоную, пане професоре, доручити зв'язок з французьким та італійським урядами пану Тишкевичу. Пан професор повинен його добре знати: це відомий хлібороб на Київщині.

Грушевський відсахнувся:

— Але ж, графе, добродій Тишкевич був у Франції дипломатом царського уряду і відставлений Тимчасовим урядом!

— То й добре: отож він не тягтиме руку за Тимчасовим урядом, а навпаки, жадатиме зробити йому капость!

— Але ж ми анонсуємо демократичну Україну, а добродій Тишкевич — великий поміщик!

— Зате він — український патріот. Ще п'ятнадцятого року, при початку війни, як відомо пану професорові, саме він, у згоді з Ватиканом, подав таємну інтерпеляцію урядові його величності англійського короля про жадання українців відділитись від Росії.

— Але ж він — католик!

— Я теж — католик, прошу пана професора, — мовив Шептицький, смиренно потупивши очі.

— Пробачте, панотче, але чи ж високо стоятиме авторитет дипломата–католика на православній Україні?

— Зате він високо стоятиме на греко–католицькій Україні, і це сприятиме зближенню обох Україн.

— Але ж він — граф!

— Я теж, прошу пана професора, в мирі — граф. — Шептицький знову скромно потупив очі.

— Вибачайте, графе, я нічого поганого на думці не маю, — знову спік рака Грушевський. — Але ж не рівняти особу такої національної популярності, як ви, до звичайного… гм, поміщика. Вибачайте, але я хотів сказати, що коли в наш революційний час збігається в одній особі, що вона, ця особа, і цареві служила, і католик, і поміщик, і граф, то… — Грушевський заплутався і тому вдався мерщій до радикального виходу із незручного становища, в яке потрапив. — Словом, ви мене переконали, я згодний. — І він поквапився перейти далі. — А кого ж нам призначити до Англії?

— Князя Трубецького. Князь Трубецькой, — додав Шептицький, щоб наперед допомогти співбесідникові не потрапити знову в конфуз, — теж був царським дипломатом і абшитований Тимчасовим урядом, теж поміщик і теж… княжої фамілії, одначе він — православний! І має всі ті, корисні для нас, якості, що й граф Тишкевич: почуває себе як риба у воді в позалаштункових дипломатичних комбінаціях.

— Але ж, — змолився Грушевський, — він же росіянин, кацап, ще й старовинного боярського роду!

— Зате він одружений з українкою, добре відомою вам дочкою київського миловара Ралле. В петербурзьких аристократичних салонах я неодноразово зустрічався з чарівною