Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Шептицький раптом урочисто звівся.
— Пане голово! — мовив він звучно, наче з амвона. — Нація вимагає цього від вас: ви повинні вступити в партію українських есерів, повести її за собою, а за нею — всеньке українське село — без отих зайд та гультіпак, про яких ви згадували, а землеробів і землевласників. Нація доручає вам цю місію, і Бог благословить вас!
Шептицький звів руку, сотворив хресне знамення над остовпілим Грушевським і смиренно сів.
Все це було так несподівано для Грушевського — і нотація гімназистові, і хресне знамення, і те, що він, отже, революціонер, ще й… соціаліст.
Нарешті Грушевський сказав:
— Це вирішено, святий отче. Я радий, що ви підхопили мою ідею. Мої «селянські спілки» поширять партію українських есерів, і я її очолю. Тільки ж есери… вони своїм лівим крилом… ладнають… з більшовиками.
— Що вам до якихось там більшовиків, пане професоре?
— Як — що? Вони — найбільше лихо!
— Це безперечно.
Шептицький взяв з столу олівець і бавився ним.
— І їхня програма — соціалізація землі…
— Що з того, пане професоре? Щоб здійснити програму, треба прийти до влади, а більшовики до влади не прийдуть.
— Як же не прийдуть, коли… Тобто, я хотів сказати, що, звичайно, не прийдуть, але…
— Більшовики до влади на Україні не повинні прийти! — знову сказав Шептицький гостро і нетерпляче. — Цього ж не допустите ви на чолі партії українських есерів! — Обличчя митрополита зробилось суворе, в очах блиснуло люттю. — 3 більшовиками треба… тільки так! — Він з хрускотом переломив між пальців олівець і жбурнув скалки та тріски на підлогу під ноги. — І не робіть тимчасом з більшовиків якогось страховища! Есери — ідеологи дрібного землевласництва. А для українського землевласника, або, як тепер кажуть — дрібної буржуазії, — утворення самостійної національної держави, — то оборона його найважливіших, економічних, інтересів. Землевласник, і великий і малий, підтримає наші заходи будування української держави: більшовизм для України не буде страшний!
Грушевський пирхнув:
— Не страшний! Саме в зв'язку з національним питанням більшовицька програма — найстрашніша для України! В Росії — вустами свого проводиря Леніна — більшовики домагаються для всіх націй права на самовизначення, а от на Україні керівник київських більшовиків П'ятаков — проти самовизначення української нації, проти української державності, проти української культури, проти школи, проти мови, проти…
— Чи ви правду кажете, професоре? — Шептицький урвав запальну мову Грушевського: його спохмурніле відразу обличчя на кожне слово Грушевського вияснювалось більше і більше. — Керівник київських більшовиків — проти! І ви іритуєтеся з приводу того? Таж це велика радість для нас! Молитися Богові треба за цього П'ятачкова — нехай на тому світі Бог простить йому всі інші його більшовицькі гріхи!
Грушевський спантеличено видивився на Шептицького.
— Не розумію вас, графе…
— А що тут розуміти? Таж П'ятачков ваш відвертає від більшовиків на Україні національно–свідомий елемент: кому ж приємно, коли тобою нехтують, а твої права заперечують? Хай Бог допомагає цьому милому П'ятачкову. Свята церква молитиметься за спасіння його душі!
— Я саме так і оцінюю діяльність цього, до речі — П'ятакова, а не П'ятачкова, — зрадів Грушевський. — І я вже дав вказівку, щоб у нашій пропаганді наголосити на тому, що більшовики в Росії, — там, де в цьому немає жодної потреби, бо російський народ національно вільний, — за національне визволення, а на Україні, де нація доконче потребує самовизначення, — тут вони проти!
— Бог благословляє ваш ясний розум, пане професоре!
Дзиґарі в кутку в цю секунду вдарили п'ять разів: минула година, як митрополит прибув.
Грушевський кліпнув оком на циферблат дзиґарів:
— Який жаль, що запізнився ваш поїзд, а після того ви ще забарились… Часу лишається мало, а нам ще багато говорити!..
Шептицький повів бровою:
— О, я не марнувався ці півгодини, що запізнився до вас, пане професоре! Мені так заманулося проїхатись вулицями міста. Адже за цю чвертку століття це вже втретє відвідую я нашу древню столицю, але щоразу сакраментальні обставини не дозволяють мені обсервувати досхочу і гонять мене геть… Та вам, любий друже, дещо відомо про це, і я не буду затримувати вас моїми рефлексіями…
3
Так, Грушевському дещо було відомо, і Шептицькому не варто було затримувати розмову.
Тисяча вісімсот дев'яносто сьомого року офіцер драгунського полку молодий граф Андрій Шептицький, який верховодив у австрійських монархічних організаціях і, зокрема, керував акціями супроти вільнодумних гуртків поміж краківського студентства, прибув з Австро–Угорщини в Росію, в гостини до свого приятеля, графа Шембека. Граф Шембек, російський підданець, мав маєток у селі Бородянці, п'ятдесят кілометрів від Києва, а його брат — граф Шембек, австрійський підданець, володів подібним маєтком під Віднем. У маєтку графа Шембека віденського драгун граф Шептицький захоплювався
