Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа
Ми бредемо вулицями, раз по раз провалюючись ногами в глибокі вибоїни, де причаїлися бридкі брудні калюжі. Мої штани, певно, схожі на камуфляж розвідника, його — так само. Я вже майже не розрізняю Васькової фігури поруч зі своєю, бо раптово зникло освітлення, і тільки відблиск темряви в його окулярах та важкий п’яний віддих — наслідування мого власного — вказують на те, що він усе ще поруч.
Я хочу повернутися в штаб, але втома притягує мене до бруківки з минулого сторіччя, і я падаю навзнак. Васько схиляється, щоб допомогти мені звестися на ноги, хапає мене за руку, щодуху тягне, аж червоніють від напруги окуляри, але чую нудотний тріск порваної на рукаві тканини й починаю реготати. Він усе ще натужно дихає, смикає дужче й, урешті, сам опиняється на землі з гучним матом. Я продовжую реготатися.
Сидимо на вкопаних у землю бордюрах, уже майже світає, а може, то так лише здається через якесь зарево незрозумілого походження на Сході. Таксі? У цій дірі посеред ночі немає таксі. Мусимо йти пішки. Васько раптом згадує, що має десь неподалік одну сумнівну знайому. «Ходімо», — великодушно пропонує він, я ж лише заперечливо хитаю головою. «А я йду», — розпачливо зводиться він на рівні ноги. Із хвилю стоїть погойдуючись, наче гіпнотизер чи загіпнотизований. Потім простягає мені руку для потиску та раптом зникає. Я розплющую очі й бачу, що також кудись іду. Поволі, навпрошки. Дороги перекопані, довкола якісь жовті катки, грейдери й інша будівельна техніка. Тінь лісу на околиці темніша, ніж ніщо ночі. Ще хвилин десь так 15, 10, 5…
— Алло!.. Алло!..
Тиша.
Номер мобільника знають лише свої. Отже, можуть дізнатися всі. У кожного найближчого є свої найближчі, а в того — ще свої. Компроміси знайомств у наш час заходять надто далеко. Люди, доведені до відчаю самотності, об’єднуються з собі подібними вже за геть сумнівними та смішними ознаками: професійна, ідеологічна, навіть статева.
Знову дзвінок. Визначник номера не спрацьовує. Може, не відгукуватися?
— Алло!
— Алло, — украдливо шепоче голос на тому боці, щоб поскуботати Миронові барабанні перетинки. — Ти сам?
— Хто це?
— А ти как думаєш? A-а?.. Я, Шура. Все, як договарювалися. Ми щас прибудем з моїм кандідатом і все буде чікі-чікі. Все, как договарівались. Ти помниш: 25 кусків йому і 5 мені — за посрєдництво.
— Ладно.
Кінець розмови.
Кінець. Ще яких кілька хвилин утоми — й буде по всьому. Він навіть не помітить, як вони під’їхали: тихо, маскуючись темрявою та не вмикаючи фар. Двоє в чорному навшпиньки ввійдуть у корпус, рипнувши старезними та поіржавілими дверима. Важкий скрипучий звук потойбіччя виведе його з задуми, і він зрозуміє, що час настав. Підійде до дверей офісу, візьметься за клямку й раптом докумекає, що щось не так. Щось: тиша, темінь, інтуїція. Замість того, щоб вийти, він причаїться й поволі проверне ключ у замку. Клац. Похапцем крок назад. І раптом — бах!!! Двері розлітаються на щепки. Ба-ба-бах!!! Порвана, ніби іграшкова, дощечка падає йому до ніг. Жовтаве світло освітлює дві чорні фігури в проймі з чорними (він уявляв собі зброю інакше, та взагалі це сон якийсь!) автоматами. Один (із чорними-чорними зіницями) зводить зброю на Мирона та стріляє. Кандидат в останню мить кидається вбік, до дверей, що ведуть углиб. Черга прошиває раму. Він чимдуж біжить, розуміючи намарність своїх спроб урятуватися, йому важко розігнатися у вузьких кімнатках, довго возиться з замком на «чорнових» дверях, перестрибує через сходинки, плутає сліди порожніми приміщеннями… Чує за спиною хекання кілерів (це сон, сон, сон, цього не може бути насправді, треба перестати бігти, і тоді він зможе нарешті прокинутися, отямитися від цього жахіття), тихе клацання пострілів (певно, є глушник). Бачить, як розлітається від куль, що влучили, цегла на стіні. Раптом бачить кров, власну кров. Так і є, сон, — устигає ще подумати, бо не відчуває болю, тільки слабкість, яка підкошує ноги, аж тоді нарешті дикий спалах, що зносить голову…
(Субота, ранок)
Марко ошелешено відсунувся від Ані, рефлекторно взяв до рук виделку — перше, що впало в око, що було найближче (мусив же він бодай щось зробити!) — й одразу ж захотів їсти.
— І давно ти дізналася? — із раптовим збайдужінням, яке холодно контрастувало зі щойно пережитим шоком, запитав Марко, обводячи поглядом кухню в пошуках поживи.
Із виделкою в руці він мав трохи моторошний, але загалом кумедний вигляд, й Аня пирснула.
— То давно? — грізно повернув він голову до неї.
Їй стало страшно. Вона раптом відчула, що він знає все: про її вагання, про цей страх, узагалі все — і насамперед про той вік-енд у горах із Віктором.
— Учора я повторила тест, можу тобі показати.
— Не треба… — милостиво пробурмотів він, відчиняючи дверцята холодильника.
На поличках було майже порожньо. Трохи смерділо зіпсутою ковбасою. Він уважно придивлявся до напівпорожніх банок від смальцю, джему, компоту, ще там якоїсь біди, але все це не здавалося йому стравним. Звідкілясь згори загорлав гучний рок-н-рол. Нарешті на найвищій полиці, під самою морозильною камерою, його очі знайшли пакет від майонезу й радісно заблищали. Він швидко потягнув їдло, але перш ніж нанести його на хліб, уважно переглянув написи на упаковці, зокрема термін зберігання. Лише впевнившись, що все гаразд, потис на пакет, і біло-жовтий майонез змійкою виповз на відламану скоринку хліба. Зуби жадібно увіп’ялися в харч, майонез стік із бутерброда й полився підборіддям. Він змахнув його долонею й одразу ж облизав замочені пальці. Хотів відригнути, але в останній момент уловив, що це буде читатися; крім того, вийде надто награно й вульгарно. Залишатися естетом у цій кухні зі свідомістю, обтяженою такою новиною, усе ж було надто складно. Він відчув, як йому підкошуються ноги, як він гине, стікаючи кров’ю, лімфою та лоєм. Відбувалося щось незрозуміле. У його життя прийшла випадковість, непотрібна, незапланована випадковість, яка його (те саме життя) геть спотворювала, нищила, спопеляла. Він радий був би щось удіяти, але для цього слід було прийняти рішення. Відкрити дівчині обійми — понад його сили, відштовхнути її — ницо. То що ж діяти, бо щось треба… Сумнівів у тому,
