220 маршрутів - Малгожата Гутовська-Адамчик

Пйотреку, іншим «The Mortimers» і всім, хто відважно бореться за здійснення власних мрій

Міколай Вербицький чекав на автобус. Голосно прицмокнувши, він утягнув через трубочку останні краплі соку, зім’яв упаковку й пожбурив до смітника. Промазав. Усе проти нього! Злий, підійшов і підняв коробочку. Закинувши її таки в сміття, краєм ока помітив трохи насмішкуватий погляд дівчини, що саме проходила повз. Мініатюрна шатенка з довгим волоссям, років дванадцяти на вигляд, проігнорувала зупинку й зухвало рушила далі. Цікаво, куди? Там не було жодних будинків, тільки садові ділянки — малолюдна околиця, яка загалом уважалася небезпечною. Хоча від дому Міколая ділили всього дві зупинки, це місце для нього було практично terra incognita. Чужий район, чужі люди, територія чужого впливу. Від сьогодні він перетинатиме її двічі на день дорогою до гімназії. Але йому б і на думку не спало робити це пішки!

Нарешті приїхав 520-й. Міколай зайшов і гордо зісканував свій новенький проїзний: «Дійсний до 30 XI 2002». Сьогодні, другого вересня, активація картки була єдиною приємною подією. Інші він волів би забути, якнайшвидше. Автобус рушив. Міколай визирнув у вікно, щоб побачити, куди встигла дійти дівчина. Проте її ніде не було. Коли хлопець вийшов на своїй зупинці, уже про неї не думав.

Йоланту Вербицьку відразу занепокоїв вираз обличчя молодшого сина. Проте вона старанно це приховала й з усмішкою запитала:

— Ну, як тобі нова школа?

— Відстій! — кинув Малий, сердито відіпхнув Надійку, що зустріла його радісним гавкотом, і пішов на кухню. Налив собі склянку кока-коли, а потім довго вдивлявся, як на її поверхні лускають бульбашки.

— Ну, але ж... — розпитувати навпростець мати не наважувалася, та все ж намагалася обережно вивідати подробиці. — Усе настільки погано?

— Погано?! Якби було погано, було б ще нічого. Це капець! Катастрофа!

— Це ж лише перший день... — спробувала вона його втішити.

— Отож! Я із жахом думаю, що буде далі!

— Ну, чому ти одразу налаштовуєшся на погане?

— Ти не розумієш! Вони не сміються, а іржуть! Усі підстрижені під «нуль»!

— Та ще позвикаєте.

— Костюм називають «спінжачним», у напрасованих штанях і піджаку я на їх фоні був, як марсіанин! Чого ти взагалі вирішила записати мене саме туди?!

— Нічого не розумію, — приголомшена мати ледве здобулася на слово. — Це найкраща гімназія в районі...

— З Міхалом у вас не склалося, то тепер з мене намагаєтесь виростити генія?!

— Це мало лише спростити тобі старт.

— А вас хтось про це просив? Вас взагалі цікавить, що я хочу?!

Міколай допив колу й вийшов із кухні, а мати лишилася розгублено сидіти. У поганому настрої він замкнувся у своїй кімнаті. Тут панувала особлива атмосфера: ліжко незастелене, на підлозі розкидані брудні речі, а порожні пляшки від соків та обгортки від батончиків чекали, аж їх винесе торнадо.

Знявши парадний шкільний одяг, Малий недбало кинув його на ліжко, перевдягнув футболку й джинси, схопив скейта і, грюкнувши дверима, пішов бодай трохи розслабитися.

Міхалові, старшому братові Міколая, цей день не приніс жодних несподіванок. З легким серцем і відчуттям, що світ крутиться довкола нього, він радісно крокував вулицею Мендзиборською. І хоч кінець канікул ні в кого не викликає ентузіазму, Міхал не зациклювався на цьому. Сповідуючи філософію, що найкраще плисти за течією, він ніколи не переймався такими дрібницями. Спокійно чекав на початок навчального року. А чому мало би бути інакше? Його статус у ліцеї був непохитний, а імідж того, хто знайде вихід з будь-якої ситуації і завжди якимсь дивом виборсається з неприємностей, дуже спрощував життя. Друзі його любили, учителі терпіли. Ідеальний розклад. Особливо, коли до випуску ще два роки.

Міхал передчував, що цей рік у його кар’єрі може стати найпродуктивнішим. Не тому, що він виношував плани якихось наукових відкриттів чи думав брати участь у конкурсах чи олімпіадах. Ні. Третій клас ліцею він збирався пережити не надто напружуючись, розслабившись, із дуже насиченою культурною програмою. Особливо цікавою виглядала перспектива вечорів у «Харенді»[1]. Щоправда, вісімнадцять йому буде аж через одинадцять місяців, та зі зростом, що небезпечно наближався до двох метрів, ніхто ніколи не просив його показати документи на вході.

Тому вулицею Міхал ішов, сповнений дзену. Після бурхливих подій минулого року це було його єдине бажання. Ліцей стояв, де й завжди: на розі вулиць Мендзиборської та Циранечки. Побачивши його, хлопець неочікувано зрадів. Він не міг пригадати, коли ще так чекав кінця канікул.

Останній тиждень тягнувся вічність, і Міхал не уявляв, як його пережити. Баскетбол набрид, у телевізорі крутили суцільні повтори, прем’єри мали повиходити аж у вересні. Вставати рано не було причин, тому вилежувався до обіду, потім сідав за комп, дивився, хто є в онлайні, і годинами чатився ні про що. Він навіть не особливо впирався, коли мати ненав’язливо натякнула йому поприбирати у своїй кімнаті. Нарешті йому було чим зайнятися півдня. Увечері зазвичай брав поводок і годинами лазив з Надій довкола озера в товаристві Каміля, розповідаючи йому одні й ті самі подробиці найкращого з таборів: два тижні в Хорватії без батьків, їхніх нудних нотацій із прагненням спокою й тиші, два тижні неспання до ранку, два тижні приколів, довгих прогулянок узбережжям, шалених дискотек і ходіння на головах. Два тижні з Магдою.

Крокуючи тінистою вулицею, він думав, що саме сьогодні Магда повертається з останньої літньої поїздки. І що в його життя знову приходить щастя. Усміхнувся, відчувши, як на нього накочується млість і чудовим теплом розливається по всьому тілу.