Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа
Аня підійшла до столу з білим, приіржавілим чайничком, тримаючи його в руці за руків’я, обгорнуте пропаленим у кутику вафельним рушничком.
— Дякую. Дай мені таки горілки. І собі налий, ти ж маєш, я знаю… — продовжила Тома. — Я стільки часу це все тримала в собі, мені ж ні з ким поговорити… Але я далі не можу. Колись треба наважитися на якийсь учинок. Досить накопичувати помилки. Тільки я втомилася. Я страшенно втомилася…
Аня байдуже стенула плечима й вийшла до кімнати, певно, по горілку…
Марко розтулив, було, рота, щоб щось сказати, але ж що? Що він може їй запропонувати? Якусь банальщину, дурні співчуття, яких вона не потребує? Вона ж нічого не потребує. Вона куди сильніша за нього, стоїчніша та старша.
— Не переймайтеся так, воно вам ні до чого. Просто це паскудно — жити без ніг, без волі до пересування. Куди тебе закине черговим штормом, там і приростаєш, пускаєш коріння… Я вже нічого з цим не вдію…
— Як хочете, як хочеш… — Марко вже був готовий запропонувати їй переїхати до нього, але раптом урвав, засоромившись, згадавши Аню та її стан.
— Хочеш мене трахнути? — раптом втупилася вона в нього почервонілими від недосипання очима.
Але запитала тихо, так, щоб не почула Аня в сусідній кімнаті. Недопалок кинула просто на підлогу.
Марко знітився, відвів погляд убік, униз, націливши його якраз на тліючий згарок дорогого «Марльборо».
— Ну, що ж ти? Га? Адже б хотів трахати, я це знаю. Жінки такі речі відчувають одразу…
Вона вмовкла, бо ввійшла Аня з пляшкою та чарками.
— Ти що, не будеш? — здивувалася, майже обурилася Тома, помітивши, що чарки лише дві.
Аня заперечливо захитала головою. Відколи з’явилася Тома, дівчина промовила від сили три — чотири речення.
— Та що з тобою? Що з вами всіма?! — раптом вигукнула Тома й сама злякалася цього вибуху емоцій. — Перепрошую. Я просто втомилася…
Вона сьорбнула чаю та потяглася рукою до вже початої пляшки.
— Палена? — запитала в Ані, кліпаючи на неї.
Аня тільки стенула плечима, дивлячись у вікно. Марко делікатно відібрав із рук Томи пляшку, вона дозволила. Розлив. Тома струсонула головою, ніби відганяючи якусь думку чи то першу муху в сезоні… Відкинула волосся за вуха, і Марко прикипів поглядом до її великих потворних сережок…
Томина агресія зникла так само раптово, як і з’явилася. Вона задрижала всім тілом, стислася на кріслі…
— Щось холодно, — жалібно проказала.
— Увімкнути опалення? — холодно й неприсутньо запитала Аня.
Тома ствердно кивнула, проте без жодного наміру випровадити сестру. Коли та зникла за дверима, Тома вже якось розпачливо обернулася до Марка:
— Що ж мені робити?
Марко не знав. Він хотів би запропонувати якусь раду, але її чи то не було зовсім, чи він нічого не міг придумати.
— Може, кинеш чоловіка? — несміливо озвався.
Тома не відповіла, поринувши в себе. Вона тримала обома руками горня з чаєм, обертаючи його довкола осі, і задивлялася на дно. Поволі підносила до носа, робила великий гучний ковток і злегка всміхалася.
— То що, вип’ємо? — відчув потребу якось нагадати про себе Марко, піднявши келишок.
Тома отямилася, зиркнула на Марка, далі на кришталь, узяла чарку до рук, понюхала її вміст.
— Палена, — констатувала швидше для себе.
— За тебе, — пробурмотів Марко.
— За мене, — в унісон йому відізвалася Тома, — хай буде за мене, я цього потребую…
Вона знову здригнулася, ніби від раптового подуву вітру, й залпом вихилила горілку. Одразу ж запила чаєм.
— А що з нею? — запитала вона в Марка, скосивши погляд на кімнату.
— Здається, вагітна, — зітхнув він і запустив долоню у волосся.
— А-а-а, — якось байдуже протягла Тома, — ясно. Від тебе?
— Не знаю, напевно…
— Ну, так, — багатозначно сказала вона й знову сьорбнула…
Увійшла Аня.
— Зараз стане тепліше, — пообіцяла вона.
— Дякую, — відповіла Тома, — дякую, — для чогось повторила раз, — дякую, — ще раз, — дуже-дуже дякую…
Марко сидів ні в сих ні в тих. Хотілося піти, але щось стримувало, міцно притиснувши до стільця. Із вулиці знову долинав гамір. Якесь чуже, неспівмірне з їхнім, життя розвивалося, тривало, як звично, зовсім поруч, за якийсь крок. Чужі діти бавилися, билися, верещали, гукали тата чи маму; двоє чоловіків у робах пили пиво за столиком та розмовляли; поруч ще якісь жіночки, одна з яких із килимком і тріпачкою; на вході у двір чомусь стояв міліціянт в неприродно яскравій, майже святковій уніформі: буденне життя старого дворика. Обмежений і закостенілий світ, куці проблеми, надто далекі для героїв цієї повісті…
— Я, мабуть, піду, — раптом заквапилася Тома. — Мені здається, щось трапилося. Щось мусило трапитися. Щось щемить… Краще б це вже все було позаду, — зітхнула вона, підводячись.
Ніхто її не зупиняв.
— Я теж, — закашлявся раптом Марко, — я теж іду. Мені треба вийти…
Аня не зронила до нього й слова. Просто сіла та дивилася поперед себе. Їй було страшно самотності, що прийде за цим, порожнечі кімнати, звуків знадвору, чужих, безглуздих звуків, які створюють ілюзію життя, ілюзію того, що воно існує десь поза нею, десь поза цією кімнатою… І що тоді: притулятися до шибки кухні, відстежувати одноманітні рухи знайомих, сусідів, слідкувати за черговим етапом цих смішних драм, щоб переконати себе, що її випадок — не унікальний, а можливо, навіть ще смішніший і мізерніший, як їхні. Але вони не відчувають цього розпачу, цієї порожнечі. Вони шукають собі якесь заняття, заливаються горілкою,
