Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа
Він згадав, що пив: поволі, але багато, змішуючи різні напої. Перекладаючи їх пивом. Нічого особливого. Неподалік бринів ліхтар. Степан подумав, що чому це ліхтар бринить, він не може бриніти, це якась нісенітниця, безглуздя, але ліхтар бринів. Нікого не було, лише Степан і цей чортів ліхтар. Йому стало страшно. Він нараз відчув себе маленьким і безпомічним. Зараз будь-хто може підійти до нього й зробити йому боляче або й просто вбити, перед тим як слід познущавшись. Він смикнув головою, шукаючи шлях для втечі, але напад нудоти повернув його на лавку, де він, як з’ясувалося, сидів. Утома тягарцями висіла на повіках, і він би з радістю ліг спати просто тут, якби не люта холоднеча, що пекла в ніздрях, ці от нудота і страх. Страх примушував швидко битися серце, від чого він утомлювався ще дужче. Якби хоч десь було таксі… Він обережніше роззирнувся: навколо ані душі.
Знову нікого. Ці покидьки, як завше, вчасно спинилися, а його понесло, і вони не стали стримувати враз зницілого та смішного шефа. Не в їхніх звичках, не в правилах цього покоління красивих хлопчиків із фарбованим волоссям надиратися до безпам’ятства, щоб потім блювати на себе, утрапляти в історії. Хоча своїми вечірніми походеньками з точним переліком усіх напоїв і питних закладів вони потім чи не пишаються, розповідаючи як про звитяги… Але до дідька цих юних потвор-перевертнів із «дебільничками» у вухах, сам собі винен. Степан тупо сидів і тупо дозволяв відчаю, що прийшов нізвідки, опановувати собою. Своїм закляклим тілом. Це була глибока, як десятки маріанських западин, безнадія. Це був жах бути поглинутим ніщо. Просто зараз. Його ніхто й не знайде. Навіть не шукатимуть. Узагалі вже нікого немає. Світ — фікція, марення, галюцинація… Немає ніякого насправді, немає нічого, навіть самого немає немає… Тільки от щось чи хтось майстерно витворює перед ним перелік декорацій, учасно замінюючи одна одну…
Він подумав, що треба підвестися й іти, але продовжував тупо дивитися на ліхтар, дозволяючи зневірі не залишити від себе жодної клітини. Заплющити очі та зникнути. Замерзнути й померти від переохолодження. Десятки способів померти, тисячі хворіб чатують на нього щохвилини й щокроку. Ця крихка нитка, яка в’яже його зі світом, яка дозволяє йому вдихати різке болісне повітря, бачити світло й тіні від нього, може знічев’я обірватися. І він не знає навіщо, він ніколи не дізнається навіщо… І поруч немає нікого, хто бодай би зміг заплющити йому очі…
Степан знову побачив, як бринить ліхтар, і раптом здогадався: мобільних! Згадка про телефон принесла йому полегшення, і від думок про смерть не залишилося й сліду. Він урятований. Він має зв’язок зі світом людей, принаймні з його видимістю. Він може замовити таксі, завалитися в салон, а там уже не страшно. Там буде чиясь спина, там можна все забути, заплющитися від утоми та знати, що після сьогоднішньої смерті буде ще одне життя…
Протверезіння щоразу означується жорсткою депресією. Як би я хотів створити безперервно п’яний світ, вертеп хмільного забуття! Якби я міг, я б винайшов алкогольне самогубство й алкогольний ешафот! Світ майже щирих сліз від надміру вологи в організмі, яка от-от зміниться «сушняком»; світ порожньої відкритості та примітивної жадібності; світ жалюгідності, жалюгідний світ…
Степан знову сидить на лавчині, лише на іншій, а в його руці знову пляшка пива, як ви здогадалися, теж інша. Усе інше, може, навіть місто інше. Він не пізнає цієї вулиці й не пам’ятає, як потрапив сюди. Він падає на дно цієї божевільночорної ночі, пірнаючи все глибше й глибше, але щоразу виринаючи на поверхню. Може, ніч стала вічною?
Поволі долає якийсь підйом. Праворуч сквер, крізь полохливе гілляччя якого просвічується ще один ліхтар. Попереду малесенький готичний соборчик, крихітна копія європейської величі, із якої давно обліз тиньк й облущилася цегла. На майданчику перед костьоликом — абсолютно кругла пляма світла.
Іти догори йому не випадає — надто важко. Побитими східцями — у щілину між деревами, яка вдень, якщо він коли-небудь настане, певно, виявиться алеєю. Знову лавки, які переслідують його, як привиди предків — нащадків усіх шляхетських родин. На одній із них — загорнута в лахміття тінь. Степанові раптом стає дуже самотньо; він відчуває, що мусить заговорити до цієї згорбленої в темряві постаті, яка, можливо, єдина, крім нього, існує в цю холодну безперервну ніч… Жодного освітленого вікна, а якщо такі й трапляються, то вони лише підкреслюють його бездомність, заблуканість, закинутість у цю ніч…
Він падає поруч із нерухомим мішком, але не знає, чи той живий.
— Хто ти? — запитує хрипким неслухняним голосом.
— Я? — ворушиться поруч чиєсь тіло, але за голосом неможливо визначити: чи чоловіче, чи жіноче.
— Ти!
— Я — Марта.
— А я Стьопа, — по-простяцьки представляється колишній галицький інтелігент Степан Терешкун.
— … — мовчить тінь.
— Не спиться? — здмухує ще один клубок у світлі ліхтаря Степан.
— У-у… Що пьйош? — пожвавлюється Марта, помітивши в руках у чоловіка пляшку.
— Пиво.
— Даш глотнути? — і, не чекаючи відповіді, присмоктується до горла. — Ах-х! У горлі пересохло…
Степан, беручи пиво назад, згадує історії про те, як його приятелі підхоплювали побутовий сифіліс, і думає, що все це, певно, отак безглуздо й траплялося. Якась дурна нічна безтурботність несправжності. Якщо ж щось і трапиться, то потім можна переграти. Ще раз і ще раз… І так до безконечності. Комплекс комп’ютерної гри. Нудотне воскресіння.
Він усе ж протирає долонею обідок «горла». Тінь поруч, помітивши це, іронічно гмикає.
— У мене нема сифіліса, — каже вона, й одразу ж, — дай ще!
— Зажди!
Він присувається ближче й, обійнявши її, цілує взасос. Бомжиха дозволяє торкатися своїх уст, але на поцілунок не відповідає.
— А якщо так? — запитує Степан, набираючи в рот пива.
Марта облизує його вуста й одним потужним порухом висмоктує з нього пиво.
— Так ніби неплохо. Але так луччє, — і забирає в нього з рук пляшку.
Він думає, навіщо
