Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа
— Чому ти завжди носиш ці пом’яті доісторичні костюми з вицвілими ліктями? — запитає Тома його якось у момент одного з відгомонів цієї короткої історії. Запитає досить неделікатно, навіть зі злістю, якої він не сподівався від неї вже почути.
— А чому ти прасуєш чоловікові його штани та сорочки, а чому ви — ти і він — знаходите час стовбичити перед люстерком, передчуваючи насолоду від ефекту власної з’яви на людські очі? — не підводячи голови й ігноруючи її голе тіло в проймі велетенських дверей гуртожитської шафи, пробурмотів Зорян.
Вона не знайшла, що йому відповісти, бо цього разу не зрозуміла його. Він її дратував дедалі дужче, бо був такий же, як вона, та ще й чоловік при цьому.
А що зостанеться йому після неї? Сидіти вечорами, як вона, на підвіконні та пити гарячий і холодний чефір, вихиляючись у вікно? Виповзати щоночі на полювання, чіпляючись своїми нудними історіями до молоденьких кобіток, які не сприйматимуть його всерйоз, перешіптуючись, гигикаючи й уважаючи за маніяка? Пити й рефлексувати над благородністю страждання та жорстокістю щастя? Тільки от суцільне нещастя, Теодоре-Зоряне, — це пекельне дно безвиході — тільки й того.
І коли відсутність проблем і лагідність довкілля призводять до зашкорублості, атрофації співчуття та засліпленості, то хронічний психічний біль — пряма доріжка до озлобленості чи божевілля. У копичці його пшеничного волосся з’являтиметься все більше білих волосинок, у кольорі шкіри на обличчі — все більше жовтих і сірих плям. Його думки занурюватимуться у власну самотність, як батискаф на дно Маріанської западини. Він кидатиметься зі своїми печалями на кожну практикантку й деяких, на своє нещастя, затягне до гуртожитської кімнати, щоб котрась, розчахнувши дверцята шафи, хазяйновито склавши руки на талії, суворо запитала:
— Ну що це за одяг, що це за старі м’яті костюми?
Якось він, медитуючи над шостим чи сьомим горням чефіру з горілкою, випаде з вікна: велика червона куля сонця перекинеться кудись за спину й одразу ж вибухне звідти в очі; кістка з правого стегна вилізе йому через живіт десь біля апендикса, й за 13 годин він помре від втрати крові, майже до кінця перебуваючи при тямі й нестерпно страждаючи…
Степана неймовірно дратував легкий хаос, що супроводжував кожен Томин порух. Він був педант і не терпів неохайності. Тому уникав кухні, де на одній із тумб завжди товклися якісь баняки, кришки, немиті тарілки й інше начиння. Крихти хліба на столі доводили його мало не до сказу, і він ошаленіло кидався до них із ганчіркою, спопеляючи потім господиню свого дому поглядом…
Усі його документи, бодай то будуть папірці з незначними записами, кожна дрібничка побуту мусили бути систематизовані й упорядковані. Це ж стосувалося людей, вчинків і подій. На його робочому столі панувала взірцева чистота, яка спростовувала всі твердження про розхристаність і недбальство творчих людей. Перекидний календар обов’язково був ще звечора перегорнутий на наступне число й очікував ранку, сперіщений чіткими короткими нотатками. Степан ретельно вів щоденник, але виключно діловий, а не для того, щоб записувати туди всі свої душевні зрухи чи інші бздури. Він майже одразу привчив Тому до того, що якість кантів на його штанях — основа його прихильності до неї протягом усього дня. А от погано випрасувана сорочка — навпаки — могла призвести до непередбачуваних наслідків.
Як виняток, Степан міг дозволити собі певну невпорядкованість думок і відчуттів, але лише коли був п’яний. Мабуть, і пив він якраз тому, що хотів відчути цю легку невагомість, оманливо близьку нереальність реальності. Сп’яніння дозволяло йому уявляти собі можливість здійснення будь-яких раптових задумів. Усі попередні плани, занесені в нотатники дрібним рівним почерком, руйнувалися, натомість виникало раптове божевілля, зреалізувати яке кортілось, наче оволодіти жінкою після кількарічної паузи, проте він зусиллям волі, зціпивши зуби, стримував себе, тішачись із самої думки про необмеженість своїх вчинкових ресурсів.
Запій не був для нього характерним, швидше це свідчило про зсув, аномальний стан, безладну втечу, капітуляцію перед дійсністю. Він не визнавав її, ховав голову в плечі, по-страусиному занурював шию в асфальт, а мозок задурював етиловими міазмами.
Якби йому забаглося розпусти, звичка до звички в коханні не дала б йому жодного шансу на плотську втіху. Його педантичність у статевому житті, про яку вже згадувалося, — це була якась покута, кара за розміреність і спланованість існування. Він не приносив жодної насолоди жінкам, і сам не одержував її. Над його випадком могли б поламати голову не один десяток психоаналітиків, але навіщо перейматися несуттєвим?..
— Ти шо собі позволяєш, казьол?! — кричав на нього, щільно причинивши за собою двері вітальні Шура, однак голос його проривав папір стін і звуки впиналися в затулені колінами вуха Томи. — Ти, бухарік поганий, алкаш йобаний!!! Тебе підшити мало, закопати, здати анонімним алкоголікам, підар! Блядь!!! Сука!!! — У розпачі, що межував із божевіллям, Шура вхопив зі столу якусь кічову амфору й пожбурив нею в зсутуленого від страху Стьопу, що забився вглиб розкішного фотелю.
Той незграбно підставив руки, затуляючи обличчя, і, на його щастя, ваза лише ковзнула долонею, відскочила від бильця крісла й із тріском розлетілася на друзки, упавши на підлогу.
— Ав-в-в! Ти шо, йобнувся?! — скрикнув Стьопа, розтираючи забиту руку.
— Сам ти йобнувся, придурок!!! — заверещав фальцетом Шура.
Тома сиділа в іншій кімнаті, обхопивши голову руками й принишкнувши, як миша під віником.
— Ти якого хріна не отвічаєш, коли до тебе на мобілку дзвонять? Якого хріна я її тобі вощє купив, казьол?! А?! Ну, ти!!! Чо’ вилупився?! Не помниш?! Бухати нада меньше! Ти шо, пацан, думаєш, шо тут тобі ігри?! Ето сєрьйозно, парінь, всьо дуже-дуже серйозно… Ніхто з нами не буде ігратися. Виїбуть і викинуть на хуй! Жити надоїло? За бабки треба платити чимось другим, роботою, напрімєр. Ніхто тебе не буде годувати за красівиє глазки…
Шура видихнув, обтер піт із чола й навіть усміхнувся.
— Я ж не то, шоб тобі зла хотів. Просто
