Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа
Грюкнули двері, вона на мить прийшла до тями, відчула, як похололо всередині від усвідомлення того, що зроблено щось не так, що вона припустилася якоїсь помилки. Може, треба було втримати хоч когось із них — уже байдуже: його чи її, просто терпіти їхню присутність. Це менш нестерпно, ніж ненависний рок-н-рол згори, ніж тиша й цокотіння дзиґарів… Вона не пам’ятала, скільки минуло часу, доки отямилася: почула кроки поруч із дверима. Чужі кроки, хода людини, яка вперше в цій будівлі. Хтось наче шукав чиєсь помешкання. Анине серце прискорилося від непевного передчуття: чи не її квартиру намагається знайти незнайомець. Уся аж завмерла, болісно очікуючи, от він кашлянув, зробив крок убік, і їй стало зле, вона стислася, напружилася, подумки повертаючи людину зі сходів до своїх дверей.
І людина з-за дверей подалася на цей телекінез, повернулася й навіть тихо постукала.
Аня секунду чекала, вагаючись, чи не здалося їй, потім кинулася до дверей. Кров прилинула їй до голови. Одна думка швидко змінювала іншу: повернувся Марко, Тома, хто то?
На порозі — я, її бліда шкіра виказує хвилювання, легке розчарування, ще щось, чого мені не розібрати.
— Можна? — запитую я для годиться й, не чекаючи відповіді, рухаюся далі. — Ми багато що робимо для годиться, може, краще б від цього відмовитися? Га? — продовжую я свої думки вголос, щоб якось увійти в розмову, заповнити шок від своєї з’яви.
Вона дивиться на мене злегка перелякано, на мої подерті рукави, багно на штанях і плечах.
— Усе гаразд, це така нова мода — ходити в дранті, удавати бомжа… Навмисне. Усім у пику. Тим, хто тягнеться до комфорту й міряє людей за товщиною гаманця чи якістю кредитної картки. У тебе є кредитна картка?
— Ні… — бурмоче Аня, спантеличена моїм спічем.
— А Марка в тебе, бачу, теж немає?
Вона стенає плечима.
— Я чомусь подумав, що він у тебе, коли не застав його вдома.
— Він був тут, але пішов, — спромагається вона на скупу констатацію, не вдаючись у подробиці.
— У нього помер батько. Загинув, — кажу я, тупо дивлячись під ноги й думаючи, що не розумію цієї фрази та не вірю їй. Я ще не навчився вірити в смерть. Поки сам живий, цього не збагнеш, виходить, ніколи не збагнеш…
— Як? — мляво дивується вона, і я розумію, що їй байдуже.
Утім, за хвильку вона, поміркувавши, втямлює, що це значить: смерть Маркового тата, і її очі спалахують. Зрозумівши, що я помітив цю зміну в ній, вона трохи злоститься:
— То що сталося? — майже грубо запитує вона в мене.
— Його вбили. Розстріляли. Дві черги в спину з автоматичної нарізної зброї. Крові було більше, ніж в американських фільмах… — від спогаду мені стало зле, і я відчув, як на очі попри бажання накочуються сльози.
Вона навіть не вдає розпач чи жаль, утім, це добре, це плюс їй, це значить, що вона принаймні буває щирою.
— Сядь, будь ласка. Я зараз зроблю тобі чаю…
Я падаю на стілець, ще теплий після Томиного тіла. Бачу недопалок на підлозі…
— Тут був ще хтось? — запитую в її спини.
— Моя сестра. Кузина. Тамара, жінка Терешкуна, ти мав би його знати. Він, здається, збожеволів…
Я вже нічому не дивуюся.
— Я вагітна, — усе ще стоячи спиною до мене, випалює вона.
Не бачу її обличчя при цьому — але здогадуюся, що воно змінилося в кольорі, що вона аж засапалася, промовивши це…
— Від кого? — холодно запитую я, дивлячись кудись поміж її лопаток, на складку в халаті…
Із крана витікає струмінь води — і це єдина її відповідь.
— Від мене? Чи від Марка?
Вона не обертається. Спина здригається — схлипує. Їй не вистачає сил збрехати мені й сказати, що вона впевнена в тому, що дитина — моя. Вона, як і завжди, ні в чому не впевнена. Я підводжуся, наближаюся до неї, простягаю руки, щоб обійняти, але відсмикую їх. Пробую ще раз, уже відчуваю тепло її шкіри, майже торкнувшись її халату, але щось не пускає, заважає…
— Мені потрібно в щось переодягтись, — кажу я.
Щось робити, знаходити якусь спільну прагматичну ціль — інколи найкраща рада в складних ситуаціях. Вона, розтираючи сльози руками (раптом згадую, що щойно мало сам не зарюмсав) по щоках, іде в кімнату, я — за нею. Уперто дивлюся поміж лопаток…
Марко наздоганяє Тому на вулиці:
— Куди ти?
— Не знаю, може, додому, він, певно, уже переказився й заснув. Я теж хочу спати, дика втома… Але не знаю…
Вона нерішуче спиняється, однозначно очікуючи від нього якоїсь пропозиції…
— Я би тобі не радив. Ходімо до мене… — нарешті насмілюється він.
— Слухай… Те, що я там сказала, вибач… Ти мене неправильно зрозумів, я не така… І взагалі, мені зараз гидко навіть думати про такі речі…
Марко почервонів…
— Ні, справді, вибач, але я просто дуже втомлена та знервована. Це стрес, навіть шок… Ти тут не допоможеш… Ми надто мало знайомі. Я так не можу… Ще раз вибач.
— Я ж не цей. Просто ходімо, ти ж мусиш десь перебути, перечекати… А щодо малознайомі — то це ще як сказати. Мені з тобою легко, таке враження, що знаю тебе давно…
Тома вагається. Видно, що повертатися додому їй не хочеться.
— Гаразд. У тебе кава є?
— Звичайно.
— Я просто посиджу в тебе, подрімаю в кріслі, не сперечайся, для мене цього достатньо, я звикла. Я просто маю алергію до ліжка, я не зможу туди лягти, надто багато поганого для мене з цим асоціюється. Не сьогодні принаймні. Мусиш це зрозуміти…
Марко погоджується, і вони йдуть. Поволі, бо треба підійматися вгору. Він інколи підтримує її за лікоть, коли вона похитується від перевтоми. Здебільшого мовчать.
— Ти вибач, я не маю сил говорити. Якщо хочеш, кажи щось сам. Про Аню, про себе, що хочеш, мені однаково. Я слухатиму, але не обіцяю, що уважно, й тим паче, не обіцяю, що запам’ятаю. Та й думаю, це не так важливо…
Марко зосереджено мовчить. Вони йдуть довгою вузькою вуличкою, над якою звисають високі старі будинки. У вікнах незвично порожньо, як на цей час. На вулиці майже немає людей.
— Що ж це? — дивується він. — Чого така пустка?
— Вони бояться, — бурмоче вкрай знесилена Тома, — вони всі просто бояться. Їх застрахали. І тебе, і мене теж, нас, правда, трохи менше, ми не такі піддатливі… Ми ще
