Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа

Дєло мастіра боіцця… Ну, не дрейфь, всьо буде чікі, а вазу я те нову куплю. Тільки шоб без запоїв, старий, ти ж можеш, я тєбя знаю… І без пройобів, як вчєра. Бо приб’ють, і я ні хріна не зможу зробити. А жаль буде… Жаль, — задумливо повторив Шура, вдивляючись уже кудись у вікно.

Потім вони говорили куди тихіше, і Тома, хоча вже й намагалася розрізнити слова в монотонному бурмотінні, не могла. Їй було страшно.

Частина 20

— Прокидайся, бігом, давай-давай, нам час їхати, — термосить мене Віктор.

— Що таке?! Дай поспати, хоч трохи! — відмахуюсь я.

Голова болить, але найгірше не це, а якийсь шум у всьому тілі; це нагадує хитавицю на морі.

— Та нема коли. Випий пива, це поможе. Давай, раз, залпом, і все буде добре.

Я дивлюся на пляшку, яку він підсунув мені під ніс, і відсуваю її.

— Що таке? — питаю. — Звідки поспіх?

— По-перше, дванадцята година. Час розплати.

— Ну, і хєр із ним, — кажу я. — Буду спати ще добу.

— А по-друге, нам терміново треба в Кобилянськ. Нас чекає бусік.

— Нам? — перепитую я. — Мені нікуди не треба.

— Як не треба? Ти вчора весь день повторював це слово — треба. І це треба тобі більше. Потрапиш на місце злочину.

Я таки встаю.

Починаю вдягатися.

— Що це за жанр? — питаю, ховаючи аркуші з його писаниною. — Детектив, мелодрама?

— Х..ня, — відказує Віктор. — Реальність страшніша за соцреалізм.

На вулиці нас чекає бус. За кермом Вася — чоловік у квадратних окулярах. Десять хвилин — і ми за межами містечка. Дорога веде через ліс, земля здувається, перетворюється на гори. Раптом галявина, розвалена зупинка з кількома керамічним плитками. Напис — «УРО Т». Звертаємо з траси.

— Тут це й було, — каже Вася.

Мені стає зле. Прошу зупинити.

— Уже недалеко. Пройдемося по свіжому повітрю, — каже Віктор.

Я вискакую та починаю блювати.

Віктор виходить, його теж вириває, зовсім поруч.

Вася кричить через вікно, мовляв, ми його дістали, він чекатиме на місці.

— Я тобі не все віддав, основне залишив у себе. Але раз ти прочитав першу частину, можу дати тобі й другу, ось про це місце, — Віктор крутиться й махає рукою на ліс і споруди. — Про смерть Мирона.

Я прочитаю це значно пізніше, уже в Києві, тоді було не до цього.

«Усі приготування скінчились, усі коліщатка приведені до ладу, залишилося лише дочекатися команди „старт“ і, заплющивши очі, віддатися дводенній невідомості, щоб дізнатися про справжній та остаточний результат кількамісячної праці. Хлопці злегка бліді, Васько аж прикусив губу, але в його окулярах, як завше, блимають сторінки інтернет-видань. Юрист за звичкою мовчить. Я осторонь, у тіні, розглядаю нігті на пальцях рук і нервово їх обдираю. Біла рвана роговиця падає на лінолеум, наче воші з немитої голови бомжа. Мирон ходить суміжними кімнатами взад-вперед із дивовижною монотонністю, наче маятник під старовинним годинником. Час від часу в його роті спалахує вогник цигарки: сьогодні ніхто вже не дотримується правил техніки безпеки. Перемога за крок, зовсім близько. Однак Миронові, здається, не йметься щось робити. Вимушена бездіяльність його гнітить. Він хвилюється, от тільки чи за результат нашої спільної праці? Хлопці загадують бажання: поїхати хоч раз до Києва, вирватися з цієї клятої провінції. А якщо Мирон стане депутатом, затинаючись, пошепки, боячись наврочити, каже хтось із нас, то хотілося б спробувати навіть закинути якір у столиці. Може, він підшукає для нас роботу? Мирон Павлович невизначено стенає плечима: інші ніколи його не обходили, це було лише тісто, із якого ліплять ту чи іншу справу. Він відчув підступний холодок у грудях: у перемогу надто вірилося, надто багато факторів грало на нього…»

Навечір він розпускає нас у місто або додому: слід відпочити, набратися сил, післязавтра розпочнеться останній, але найвиснажливіший етап: спостерігати за виборами на дільницях, зокрема сільських, перевіряти кожну комісію, кожен закуток передгірського краю. А потім безсонна ніч підрахунку голосів. Утомлений холодний світанок пере… Але ще кільканадцять годин, ще трохи треба потерпіти.

Я разом із Васьком зголошуюся на похід у місто, але маю твердий намір повернутися на ніч у штаб, щоб як слід виспатися. Проте нікому нічого не кажу, із досвіду знаючи про марність спроб порозуміння між людьми.

Васько йде на півкроку попереду, час від часу озираючись на мене, щоб переконатися в тому, що слова, які безугавно сиплються йому з рота, знаходять адресата. Я майже нічого не чую, бо вітер, що дме нам у спину, забирає з собою закінчення його фраз, крім того, навіть не намагаюся зважати на остогидлу балаканину про піар конкурентів, зокрема владного кандидата М., на якого працюють чи не всі тутешні пресовики. Нецікаво. Усе нецікаво. Як важко жити поміж людей, які живуть чимось іншим. Тобі доводиться або вдавати, що розділяєш їхні вподобання, катуючи себе, або ж відкрито сказати «ні» і під недоброзичливі мовчазні погляди в спину піти в самотність. Я завжди еквілібрую десь поміж першим і другим. Чим далі, тим більше схиляюся до того, що найправильніший варіант — останній.

— Чому ти постійно мовчиш, старий? — питають мене в лоба його тонкі трапецевидні окуляри, що віддзеркалюють якусь скрипучу червону неонову рекламу. Це стається десь після другої чи третьої чарки ананасової горілки в дешевому генделику. — Ти знаєш, що це мене дратує?

Що я повинен йому сказати? Що не вперше чую такі зізнання? Що мені просто обридло говорити чи пояснювати комусь щось? Що справа в дитячих комплексах і надмірній недовірливості та замкненості?

Немає грошей, пальці намацують у кишені замість гаманця горішки, що невідомо як там опинилися. Холодне пиво ріже пальці правої руки, пляшкою стікає блідий морозяний піт. Відкорковуємо просто до паркана з нерівномірно вкладеними штахетинами. Васько зазирає під корок.

— Ти — жертва реклами! — чомусь регочуся я.

П’яна інфантильність. Злегка заплітається язик, вдаряючись у зуби й намацуючи в заглибинках жовті пластмасові пломби.

— Хто ти? — питає він.

— А ти хто?

Я вдивляюся у відблиски темряви в його трапецевидних окулярах. Ніч. Відображення моєї ночі. Відвертаємося й ідемо. Друзів із нас не вийде. Добре. Друзів не варто мати, бо ти відповідальний за них, а вони — за тебе, а з відповідальності ніколи нічого доброго не виходило,