Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа
— Я знаю, я все це знаю, — каже Марко, уже майже несучи її, бо жінка всією вагою свого тіла спирається на нього. — Ти справді помовч, ми вже майже прийшли, зараз поспиш, і тобі стане краще…
Назустріч їм чітким маршовим кроком виходить патруль міліціянтів, убраних по-святковому. Їх десятеро, кашкети насунуті на очі, тому обличчя майже відсутні; цих людей відрізняє один від одного лише зріст і конституція тіла. Марко злякано штовхає Тому вбік.
— Не штовхай мене. Я не боюся цих йолопів. Хай лише спробують мене не пропустити! Я їх не боюся! — шипить вона, але все це тихо — так, щоб, крім Марка, ніхто не чув.
Старший із міліціянтів підозріло зиркає на них — Марко відчуває цей злий погляд із-під кашкета просто фізично: його аж проймає дрож.
— Мудрий в гору не піде!.. — сильніше штовхає він уперту Тому на узбіччя й вона, хоча й неохоче, але кориться. Удавання бунту, причому п’яне, — думає собі Марко, проте йому соромно, що він таки злякався.
Одразу за шерегою суворих польських будинків — якісь безнадійні похмурі «хрущовки», ціле поле низьких сіро-коричневих п’ятиповерхівок, однаково нещасних, неповноцінних… Квартали бідоти, злиднів і розсадники майбутніх злочинців.
На межі цього району — будинок, де мешкає Марко.
— Заходимо…
Темрява, різкий запах сечовиння й калу: останній схожий на запах попсутої квашеної капусти. Сирість, від якої Тому знову кидає у дрож. Коли очі призвичаюються до темряви, вони бачать біля тумби з поштовими скриньками якогось дивного з вигляду чоловіка, який щось там наче шукає, уважно придивляючись до кожного ящичка. Марко не особливо добре знає сусідів, але чомусь упевнений, що цей чоловік — зайда, що він тут уперше і по цифрах на поштових скриньках намагається розшукати якусь квартиру, бодай дізнатися, чи вона в цьому під’їзді.
— Ви когось шукаєте? — грізно запитує він у чоловіка, підійшовши з-за спини.
Той злякано озирається, мружиться…
— Я-я… — починає затинатися він… — так. Мені потрібен… Марко Миронович.
— Це я… — настає черга оторопіти від здивування Маркові.
— А-а-а… — не менш здивований чоловік не знає, із чого розпочати.
Певно, як і багато схожих на нього нерішучих людей, він уже склав собі план дій: як знайде квартиру потрібного йому чоловіка, зайде, привітається, відрекомендується, підготує плацдарм і нарешті пояснить, у чому річ і що йому потрібно від Марка. Але несподіванка збила його з пантелику. Він розгубився. Помітивши це й зрозумівши причину такого збентеження, Марко запропонував йому зайти до квартири.
Він підіймався сходами попереду, указуючи дорогу, а позаду нього пленталася дивна кавалькада — ледве переставляючи ноги, Тома та якийсь аж наїжачений, спохмурнілий чоловічок.
— Прошу, заходьте…
Тома без запрошення, не роззуваючись, пройшла в кімнату, де гепнулась у фотель.
Марко тим часом придивлявся до чоловіка, який нерішуче завмер біля вхідних дверей.
— Ну ж бо! Заходьте! — поквапив його Марко.
Той обережно переступив через поріг. Це був невисокий лисий чолов’яга в окулярах років сімдесяти — сімдесяти п’яти, замість вбрання на ньому висіло якесь потворне лахміття. Від чоловіка трохи тхнуло, але попри те все він намагався триматися гідно…
— Мене звати Пантелеймон, — почав він, — Пантелеймон Франкович…
— Марко, дуже приємно, — не без сумніву потис простягнену йому руку хлопець…
— Мені також… Річ у тім, що ваш батько… Ваш батько помер…
І все, і нічого більше. Нічого не змінилося. Цього можна було б і не сказати, це вже все одно сталося. У нього підкосилися ноги, але він не впав, це було б театрально — упасти зараз, а він уже віддавна поводився так, буцімто за ним слідкує камера. Це був фільм для одного глядача, яким, звісно, був він же, Марко. Грати тільки перед самим собою. Грати в життя, грати по-справжньому, без позерства й кічухи… У голові гуло… Для одного дня все ж забагато. У пам’яті прокрутилося кілька незначних епізодів, пов’язаних із батьком, — як вони разом вудили рибу, ще в дитинстві, як грали в м’яча…
— Як це сталося? — його голосом хтось поставив банальне й обов’язкове, але несуттєве зараз питання.
Він не потребував цієї відповіді, але запитав інстинктивно, щоб не здатися неґречним чи непоштивим сином, і це тепер, після всього, що між ними було!
— Кажуть, що його застрелили. Убили. Сьогодні вночі… Я не знаю, — старий шамкав, йому бракувало зубів у роті, — я там живу, у санаторії, де в них був штаб. Мене просто попросили, я з ним раз говорив, він мені поміг із внучкою увидеться…
І нічого більше, все інше тане, тоне…
Треба б їхати туди, до тіла, але навіщо? Що цим уже зміниш?..
Не було ні розпачу, ні жалю, ні каяття. Він спробував відшукати хоч щось із цього в собі, але не виходило — лише порожнеча, лише байдужість. Звідкись здаля підходили сльози, але до рівня очей їм не вистачало тиску й вони стрягли в горлі. Він скривився та напружився, намагаючись заплакати, щоб бодай щось зробити. Подумалося: оце і є визначальним у всьому, що з ним діється: порожнеча й намагання її бодай чимось заповнити, бодай якось… Звідси всі помилки, звідси все інше. Але це — приреченість, цього не подолати…
У грудях набрякала куля болю, що заважала дихати.
— Ви проходьте, — нарешті зрозумівши, що сліз із себе не витисне, озвався Марко до дідугана.
Той продовжував стояти при вході, й Маркові довелося його злегка підштовхнути в спину. Зайшли до кімнати. Тома вбраною спала у фотелі, якось дивно скоцюрбившись. Уві сні вона здригалася й щось бурмотіла.
Марко зняв із ліжка плед, накинув його на жінку, майже силоміць усадив діда на інше крісло, а сам вийшов на кухню. Визирнув у вікно. Справді: нічого не змінилося. Ті ж діти на вулиці, що й десять хвилин тому. Але батька вже нема. З’явилося відчуття провини. Ніколи не розумів старого, ніколи навіть не намагався зрозуміти. Знову спливла в пам’яті риболовля з дитинства: якісь хащі поза містом, безперервне скрекотіння жаб, цілі хори жаб, комарі та зелене плесо.
— Тат, можна скупатися?
— Тс, не можна, усю рибу перелякаєш.
— Я тихенько.
— Я кому сказав — ні!
Маркові не вистачало терпцю довго сидіти біля вудилища й слідкувати за поплавком. Він раз по раз витягував жилку, щоб перевірити, чи є на гачку наживка. Злостився, коли батько витягував рибину, бо в самого нічого не виходило.
— Дай мені свою вудку!
