Жах на вулиці В’язнів - Олег Криштопа
— Що ти тут робиш? — запитав Степан в алкоголічки.
— Жду.
— Чого?
— Просто жду. Дай ще!
— Не дам, поки не розкажеш.
— Іди ти!..
— Кажи, тоді куплю ще.
— Мене сестра з хати на х… вигнала.
— І ти пішла?
— Я ключ потіряла.
— А чого в двері не грюкала?
— Я грюкала. Але вона сказала, шо як я не перестану, так вона міліцію визове. А я, як в міліцію, луччє на вокзал пойду.
— Любиш випити?
— А то хто ж не любить.
— У тебе дітей нема?
— Нє.
— Добре, — пробурмотів Степан.
Він провів рукою поміж її стегон і відчув, що збуджується. Уперше за останній час він відчував не пародію на бажання, не силувану ерекцію з обов’язку, над якою треба просто потіти, щоб не втратити її, а повноцінне чоловіче бажання володіти жінкою, пронизувати її, насаджуючи на свій паль якнайдалі. Із дружиною такого в нього ніколи не було.
— Шо ти робиш? — спитала Марта.
— Я тебе хочу.
— Тут?
— А чому б і ні…
— Не знаю, тут наші ходять…
— Хто «наші»?..
— Ну, друзья. Час який?
Степан придивився до годинника: о пів на третю.
— Скоро три.
— Ну, може, нікого й не буде, але стрьомно. Якшо чесно, я би лучше випила… Мене сестра б’є, — раптом поскаржилася вона, як учениця молодших класів учителю.
— Гаразд, зараз шось візьмемо, — незадоволено пробурмотів Степан.
Грубий хрипкий голос розвіював чари темряви, від нього зникало всіляке бажання, надходила втома.
Пішли шукати якийсь нічний магазин. На розі вулиць, якраз навпроти скверу знайшли заґратоване віконце, крізь яке просунула вино заспана кобіта. Алкоголічка на вимогу Стьопи стала за кілька кроків, у тіні граба, але, побачивши пляшку, вирвалася з темряви на світло ліхтаря. Дарма. Монстр у подертій смердючій маринарці з розпущеним волоссям. Розпухле обличчя; їй років 45, якщо не менше, але вже на межі розкладання.
Його трохи не знудило, він закашлявся й одразу ж кинувся навтьоки, безладно відмахуючись від її вигуків і спогаду про побачене, наче від самого себе…
Взаємне зніяковіння, страх і скутість рухів. Остання надія на справжність. Принаймні їм так здається… Одяг незграбно шурхотить, чіпляючись за виступи тіл, і виявляється, це ще може лякати невідомістю… Тома навіть по-дівочому прикриває груди своїми довгими пальцями, а Тед, худий, жилистий і трохи згорблений, ніяк не наважиться скинути плавки. У їхніх поцілунках щось від безтілесності середньовічних дів, плаття яких шурхотіли землею, ховаючи ноги. Вони ще не вірять у можливість спарування, у ймовірність реалізації своєї близькості. Але ж це — чи не все, що вони можуть дати одне одному, водночас відібравши одне в одного. Обмін тілами, який завершиться в пітних тимчасових обіймах утомою та бажанням спати. Але їм буде добре удвох, бо обоє скучили за хорошим сексом. Із несподіванки вони не змогли звільнити від напруження свої бажання та розкріпачити м’язи. Щомиті чекали якоїсь покари за своє щастя, грому небесного за насолоду. Вони боялися бути викритими. Їм постійно здавалося, що хтось третій незримо присутній у цій кімнаті й пильно стежить за кожним їхнім рухом, вслухається в ніжне шепотіння, принюхується до розімлілих тіл…
Його тісна гуртожитська кімната мала чи не єдину перевагу — величезне, хоча й холодне вікно. Його можна було відчинити навстіж, залізти на підвіконня, спертися спиною до заглибини в стіні, узяти в руки горня з гарячим чаєм і, заплющивши очі, вдихати цю мить… Вбирати в легені пару, вечірнє повітря, рожеві відблиски сонця на внутрішньому боці повік, звуки знадвору й запах передчасної лютневої весни та життя. Потім можна ввімкнути улюблену музику (у них випадково схожі смаки): якусь рокову альтернативу, лягти в ліжко поруч, огорнутися димом сигарет (він курить її «Мальборо», а вона його «Жетан»), зручно вмоститися під чоловіче крило й дивитися на червоне зарево. Ще година, кільканадцять хвилин… Усе, кінець. Усередині росте порожнеча й відроджується страх. Треба йти. Навшпиньках пробігти коридором, здригаючись від кожного шурхоту, щоб, бува, ніхто її не засік… Знову переховуватися, знову втікати. Знову накриватися з головою ковдрою, якщо хтось несподівано розірве їхній спільний простір непрошеним стукотом у двері. Знову не те, не те, не так!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!…
Утома. Рештки дня вибухають у сутінки кров’ю. Завтра знову буде вітряно. Тома крадькома йде вулицею. Головне: не зустріти нікого знайомого. Аж ось — гульк — за крок, просто перед нею спиняється сріблястий лімузин, дверцята якого ледь-ледь привідчиняються.
— Заходь, голубушка, давненько не бачилися, — шкірить свої золоті зуби Шура, — я как-то давно у вас не був, діла, понімаєш. А щас якраз зібрався і тебе встрітив, це ж супер.
— Супер, — погоджується Тома, якій не до жартів.
Може, вони за нею шпигували? Бачили, куди вона заходить, із ким, коли? Поставили в кімнаті жучки й усе записали на магнітну плівку? А зараз на неї чекає розплата за зраду? Але ні, Шура, якщо й знає щось, то зі Степаном цим не ділився й, мабуть, не поділиться. Надто ласо його очі позирають на Тому. Він, очевидячки, і сам не проти розважитися з нею. Тамарі на саму думку про спарування з Шурою стає зле. Напад нудоти настільки сильний, що доводиться спинити машину.
— Ну как, легше? — турботливо торкається її спини Саша.
Тамара невизначено змахує рукою й інстинктивно сахається; потім уже цілком свідомим рухом відсувається. Шура пронизливо буравить її своїми оченятами, раптом перебазовується вглиб салону й, нічого не кажучи, поринає в читання газети. Зловісну мовчанку перериває лише хряцання дверей, коли вони приїхали. Але Шура й далі нічого не каже їй, і душа Томи опиняється в п’ятах. Знає, — вирішує вона. Господи, і нащо мені було того треба?!
Чоловік уже тиждень не п’є, натомість багато курить; схуд, очі позападали ще глибше, кутики колись пишних і вишуканих вусів безсило звісились на вологе від свіжого гоління підборіддя. Томі навіть стало шкода його, коли вона якось випадково наткнулася в коридорі на цей безнадійно самотній і сумний погляд.
Того вечора вона відмовила Зорянові: дещо грубувато й роздратовано. Вона втомилася ховатися від його та своїх знайомих, вона просто втомилася жити; їй потрібна пауза, ковток справжнього свіжого повітря; урешті, вона ж нікому нічого не винна, у неї є законний чоловік, вона мусить бути з ним. Тед не заперечує, хоча й розуміє, що цим накручує коханку ще дужче, що за останні кілька
