Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Розпустивши бороду, Грушевський погордливо сказав:
— Я знову щасливий, графе, що ви висловлюєте мою власну ідею, власне, ту її дальшу частину, про яку я ще вам недоговорив. Річ, звичайно, не в моїй науковій концепції — відповідає вона чи не відповідає фактичному стану речей: залишимо питання чистої науки для людей науки! «Ле сьянс — пур ле–з–ерюдіт», не–с–па? — Він не міг, щоб бодай не ущипнути свого спільника–недруга. — Але нині ходить не о науку, а о політику! Прошу вас зважити на ту обставину, що в такій ситуації небезпечна партія соціал–демократів, нехай і наших українських соціал–демократів цього порнографічного писаки Винниченка, дістане забагато шансів, щоб демагогічно претендувати на збільшення питомої ваги в Центральній Раді!
Шептицький глянув Грушевському просто в лице, і Грушевський одвів свій погляд набік, бо ще змалку не вмів дивитись людям в очі, навіть коли казав правду. Так само лагідно, як і при початку розмови, Шептицький проказав:
— Возвеличімо Господа Бога, що так піклується нашою з вами цілковитою однодумністю, любий професоре! І саме тому, що своїм малим розумом я спромігся теж дійти до великих ідей, які випромінює ваш незрівнянний інтелект, я дозволю собі, пане професоре, подати вам заувагу.
Грушевський знову зайорзав у кріслі, недобираючи, як же сприйняти цю, висловлену в такій хитромудрій улесливій формі, чергову образу, та Шептицький не дав йому очутитись:
— В політиці, — сказав він, — факти треба або приймати, або протидіяти їм. Соціал–демократія — сумний факт. її треба знешкоджувати. Відомо, що проти ворога найкраще боротися його ж руками. Проти соціал–демократії більшовицького напряму, найбільш небезпечного, треба боротися руками соціал–демократії напрямку меншовицького — це зрозуміло. Але, на наше щастя, на Україні ми маємо ще й третю фракцію соціал–демократії: партію українських соціал–демократів, очолювану добродієм Винниченком. її слід всіляко підтримувати, пане професоре! Бо вона спроможна відірвати і від більшовизму, і від меншовизму якусь частку українського робітництва. Отже, — ще подробити соціал–демократію…
Грушевський щось мугикнув, але Шептицький вів своєї:
— Я цілковито поінформований про ваші з Винниченком чвари, пане професоре. Ви обидва — окраса нашої нації, але ви обидва — претендуєте тільки на провідну роль у національному відродженні. Пане професоре! Ще Христос — хоча він і не був політиком — навчав нас смиренства, а коли для державного політика ходить о інтерес справи, то він офірує своїми особистими інтересами — частково і тимчасово, звичайно, — щоб потім мати ще більший зиск. Прошу не розуміти мене хибно, пане професоре! Вам треба стояти тільки вгорі, вище від усіх, одначе відступити якесь місце, щаблем нижче, і панові Винниченкові. Ви — вождь, ви — голова Центральної Ради, а Винниченко нехай очолить при вас… кабінет міністрів, коли ви на нього спроможетесь, — хтось же має його тоді очолити? — Шептицький заговорив ще ласкавіше, навіть склав благально пучки своїх тонких аристократичних пальців. — Даруйте вже, пане голово, вашому заступникові, що колись висловився непоштиво на адресу вашого наукового труду, і взагалі все те недобре, що він говорить про вас позаочі. Будьмо політиками, пане презес, — адже Винниченко очолює на Україні більшу партію, ніж ваша ТУП з двадцятки українських інтелігентів, і його партія більш популярна та масова, бо ж… більш демократична…
Що з Шептицького був і справді неабиякий політик, не залишало сумнівів навіть у Грушевського. Але ж хіба це давало йому право отак вичитувати високоповажному професорові, неначе якомусь гімназистові, що не вивчив уроку? Грушевський таки підхопився з місця, таки стукнув кулаком по столі, таки гримнув, — і то був прояв відчування сили та величі того, що професор збирався виголосити.
— Я! — величаво мовив Грушевський. — Я сам особисто очолю найбільш масову партію. Мої «селянські спілки» — то й буде початок моїй партії! На з'їзді селянських спілок я оголошу утворення партії українського селянина — на сторожі його одвічних прагнень!
Грушевський сів і осушив хусткою вологе чоло. Він був схвильований. Він виповів свої сокровенні думки: створення партії українського селянина–землевласника — як основної сили для ствердження української державності — то була заповітна мрія професора, відколи він очолив Центральну Раду як дійовий орган для відродження нації.
Шептицький похилив голову майже побожно:
— Зашлімо ще раз щиру подяку Господеві за те, що на чолі нашої справи поставив, пане професоре, саме вас, генія нашої нації! — Це проказано зовсім щиро: ідея Грушевського очолити масову селянську партію замість купки інтеліїентів–лібералів, незнаних у народі і з програмою абстрактного «відродження нації», справді схвилювала практичний розум митрополита. — Любий пане професоре! Гратулюю! Ви таки здійснюєте в практиці життя вашу блискучу концепцію безбуржуазності української нації! Справді, хто ж і має підперти нас, як не наше українське, неначе писанка, село? І саме ви, пане професоре, неодмінно маєте стати на чолі партії, яка декларуватиме боротьбу за інтереси хлібороба. — Шептицький звів голову і глянув Грушевському в очі дещо глузливо. — Тільки ж навіщо утворювати нову партію — це справа забарна! Адже така партія вже існує і всі перспективи саме за нею!
Грушевський кліпнув, збентежений. Шептицький вів далі:
— Зважте, пане професоре, на те, що партія Мілюкова, тобто партія російських кадетів, яка нині кермує ще політикою Тимчасового уряду, от–от дістане абшит! Вона скомпрометувала себе зараз визнанням таємних зобов'язань перед союзниками. Туз і великий шлем у грі опиняться тепер в руках у адвоката Керенського! — В запалі митрополит, сам того не помітивши, вдався до звичної в колі австрійського офіцерства картярської термінології. — І робер буде за ним: до влади, на чолі коаліції, прийде, безперечно, партія російських соціалістів–революціонерів — вона має найбільш демагогічні гасла! Вірте мені: в салонах
