Меч Сагайдачного - Віктор Вальд
Як і сказали січовики, дна в тому місці біля каменя не було. Багато разів пірнали таємники в крижану воду, грілися горілкою і знову пірнали — та все безрезультатно. На тому пошуки й завершили.
Нічний табір розбили за милю від лісу. Підійшли вже вночі Вернидуб і Хрумало, але пан помічник комісара відповів, що угоду вони не виконали. Нікого з обумовлених людей перед ним не поставили, тому на додаткове золото можуть не розраховувати. Січовики криво всміхнулися і відступилися. Пішли вони одразу чи вранці — ніхто не міг сказати. Ось тільки перед тим, як уже мали виїжджати, з’ясувалося, що пропав каурий кінь покійного дурня, — але про це одразу ж і забули. Вовк його загриз чи січовики вкрали — однаково. Головне: справу завершено — і, як сказав пан комісар, на те воля Господа, що все так добре вийшло. При нагоді можна дорікнути владикам, які допустили крадіжку подарунка самого королевича!
На ранок вишикувалися в колону і рушили на Чигирин. Пан Собеський був у чудовому настрої — хуторянин Пилип усе-таки поступився йому своїми песиками. Певно, відчув, що краще отримати по золотому за собачий хвіст, ніж лях забере песиків, та ще й повісить поруч із розбійниками.
Тож усі були в доброму настрої. Лише шинкар Йонатан і далі тяжко зітхав. Його терзали думки про всі ті муки, яких зазнав, а більше про прибуток, який втратив його шинок за час відсутності хазяйської руки. У тих печалях він значно відстав від загону пана комісара, але не настільки, щоб опинитися в небезпечній самоті.
Звернувши за черговий чагарник, яких у цих краях достобіса, Йонатан із подивом побачив пана Дзевульського. Той підняв праву передню ногу свого коня, поклав на коліно і з тривогою оглядав копито.
— Ага, ось ти де! — нарешті вигукнув пан помічник комісара і, діставши захалявний ніж, заходився виколупувати з-під підкови те, що змусило його коня кульгати і відстати від колони.
Із неприхованим сумом Йонатан проїхав повз пана Дзевульського, який не звернув на нього жодної уваги, і... продовжив би шлях, але тут дужа рука демона зняла його з сідла. За мить у роті шинкаря був кляп зі смердючої овечої вовни, на руках мотузка, а на голові — запилюжений мішок.
«Навіщо ти, Яхве, зробив з мене такого шлімазеля?[126]» — з гіркотою подумав Йонатан.
Розділ п’ятий
У це неможливо було повірити: досвідченого таємника, вмілого воїна, чоловіка від природи і внаслідок вишколу обережного й уважного зараз везли перекинутого через кінську спину, зв’язаного, та ще й із мішком на голові. Такої ганьби Антонім Дзевульський ще не знав — ні в Литві, ні в коронних землях Польщі, ні у Валахії, ні в Московії! І як тільки міг він піддатися вмовлянням коронного комісара й вирушити в ці дикі землі до цих диких людей?
Ніде правди діти — тим паче від себе. Багато чув, багато читав, багато вивчав документів, а головне: спілкувався з тими, кому довелося воювати пліч-о-пліч із козаками і навіть січовиками, ділити з ними здобич, спати в одному таборі, виступати в походи й тікати від ворожого переслідування. Були й інші наставники — великі знавці козацьких хитрощів і вивертів, як на війні, так і в повсякденному житті. Здається, все знав і нічого не проґавив помічник комісара.
І маєш тобі! Й оком не встиг змигнути, як із-під землі виріс січовик Хрумало, повалив, зв’язав і закинув Антоніма, як пір’їнку, на його ж таки коня. Не почув і не побачив, що сталося з шинкарем Йонатаном, але був певен — січовики не зарізали його і не залишили край дороги. Адже пан Собеський помітить відсутність свого помічника. Потім з’ясує, що немає у строю і шинкаря. І тоді пан комісар пустить таємників по сліду. Від служак Якуба Собеського ще ніхто не тікав. Не втечуть і ці викрадачі — січовики.
Без сумніву, вони бажали золота. Але за що платити? Адже заплатив Антонім чесно, коли ця четвірка видерлася зі своїх очеретів і з’явилася на його заклик. Усе як домовилися з Шимою Краківським у його шинку на перехресті. В тім числі й про додаткову оплату. Але немає товару — немає й золота. Це всім зрозуміло. Крім цих очеретяних котів, які ніколи не втрачають свою мишку. Але дивна річ: шляхтича навіть не обшукали і не витягли з потайної кишені гаманець із дзвінкою монетою. Може, вирішили, що спочатку потрібно втекти від можливої погоні, а вже потім і обчистити встигнуть, і роздягнути, а можливо, й продати в рабство. Але про це не хотілося думати.
Не хотілося думати й про шинкаря. Хоча в його нещастях була «заслуга» благородного пана Антоніма Дзевульського. Цей Йонатан лише хотів справедливого покарання тих, хто обікрав його. Учинив як чесна людина і вірнопідданий Корони. І що натомість? Потрапив під арешт, трясся за таємниками пана Дзевульського, зносячи побої та приниження. І зрештою взагалі потрапив у пекло...
Як же це нестерпно соромно, та ще й боляче — перевисати через круп коня. Особливо коли січовики пускали коней вскач.
Тим часом Антонім так і не почув ані ознак хвилювання цих очеретяних котів, ані очікуваних звуків погоні. Невже пан Собеський не відправив людей? А може, ці кляті січовики так заплутали сліди, що навіть досвідчені таємники зайшли в глухий кут і відмовилися від переслідування? І що тоді робити? Адже не стане помічник комісара байдуже чекати милості. Тим паче від січовиків, про яких наставники казали, що вони «справжні господарі свого слова»! Побажають — дадуть, побажають — заберуть назад!
— Знаєш, брате Хрумале, кого я зараз бачу?
— Знаю. Бачиш ти, брате мій Вернидубе, те ж саме, що і я.
— А знаєш, брате Хрумале, як у мене рука свербить? Ну вже просто сил бракне.
— То візьми шабельку й почухай.
— Так я й зроблю. Ану, Безштаньку, скачи до тих двох фазанів і вели їм зупинитися. З ними хоче говорити сам Вернидуб — козак Пластунського куреня!
* * *
— Ну як, зігрілися?
Чи то жартує Сич, чи то співчуває. Міг би й не питати — просидіти до
