Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

— Кутаклашу![128] — вирвалося з його грудей.

І тут-таки з очерету почувся інший голос, сповнений гніву і презирства.

— Агъызынъны яп![129] Енгре бетек![130]

На ті слова парубок несподівано і щиро розсміявся. Цей сміх нагнав справжнього жаху на нападників. А ще дужче нажахалися вони через те, що злетіла з парубка його смушкова шапка, звільнивши чуприну козацьку — ту, що знатні козаки дозволяли носити за заслуги бойові! Відкинувши всі ті неймовірні зусилля, яких вони доклали, щоб залишитися непоміченими на вузькій смужці землі між очеретом та кам’яною височиною, вивалили разом із десяток ординців. Усі, крім одного, були ще зовсім юними воїнами і через недосвідченість покинули свої сховки. Так і стояли тепер, заскочені.

— Салам! — раптом голосно привітався спритний вершник, намотуючи на лікоть вирваний аркан. — Сиз кьайдан кельдиньиз?[131]

Старший з ординців усміхнувся, оголивши коричневі пеньки від зубів, і відповів українською:

— Яку вас кажуть — непроханий гість! Ми звідти, — і кивнув у бік великої води. А тоді гаркнув на своїх підопічних: — Чого чекаєте? Хапайте його!

Молоді воїни — декому ледве виповнилося дванадцять років — хто з палицею, загостреною і обпаленою на вогні, хто з коротким списом, а хто й просто з мотком шкіряної мотузки — кинулися до своєї здобичі. Та от біда! Вони й підступитися не змогли до оскаженілого коня. Без слова, жесту й руху вершника цей каурий кінь почав крутитися дзиґою, ставати на диби і навіть кілька разів у стрибку завдав одночасно удару передніми й задніми ногами. І при цьому вершник втримався в сідлі — здавалося, навіть без особливих зусиль.

— Сотона! — не приховуючи захоплення, вигукнув старший з ординців і з задоволенням процокав язиком.

Потім підняв свій лук і налагодив на тятиву стрілу.

— Гей, козаче, мені шкода твого коня. Це не кінь. Це чистий шайтан!

— Ти хочеш убити мого Пластуна? — щиро здивувався парубок. — І чому?

— Щоб твій звір не скалічив моїх воїнів. Вони такі ж молоді, як і ти. Їм ще багато потрібно ходити по ясир, щоб вибрати собі дружину. А зі зламаними кістками й розбитою головою в поході пропадеш. Це кажу тобі я, старий воїн Хайдар. Ти знаєш, що означає моє ім’я.

Парубок погладив свого коня. Вороги відійшли на безпечну для них відстань і з повагою оглядали такого запеклого воїна, яким був цей каурий кінь.

— Твоє ім’я означає Лев! — з повагою сказав парубок і поклав руку на серце. — Моя тобі повага й шана!

Такі слова припали до серця старому воїну. І все-таки він підняв лук.

— Ти, козаче, гарна людина і на диво вмілий наїзник. За інших обставин я б з радістю запросив тебе до себе в кіш і пригостив бузою[132]. Але ти повинен зрозуміти: я привів у ці дикі козацькі землі десять славних юнаків і маю всіх їх повернути назад до їхніх юрт. Тож відпустити тебе не можу.

Старий воїн Хайдар навіть зітхнув із жалем перед тим, як відпустити тятиву. Стріла завібрувала, заспівала свою жахливу пісню смерті й уже готова була встромитися в тіло, розриваючи м’язи і кровоносні судини. Але сталося інше! Такого точно ще не бачили юні воїни, а сам Хайдар лише раз у житті! Парубок лише хитнувся в сідлі — й наступної миті підняв над головою пущену в нього з двадцяти кроків стрілу.

— Ай сотона! Ай сотона! — похитав головою старий воїн і від щастя побачити такого великого воїна засміявся й заплакав одночасно. Крізь той сміх і ті сльози він голосно вигукнув: — Убийте його!

Ординці вишикувалися обабіч доріжки і виставили перед собою списи та палиці, на деяких були прив’язані кінські щелепи.

Парубок похитав головою, схилився над вухом свого каурого, щось прошепотів, а потім видав гучний крик. І його кінь упівоберта кинувся в густий очерет.

Далеко не кожен кінь на те здатен! З малих років лоша слід навчати того, чого в природі не буває. Ніколи звичайний кінь не помчить на людей, а тим паче на виставлену перед ним смертельно небезпечну зброю. Лише бойовий кінь, вивчений і вимуштруваний, вдарить грудьми й розірве ту стіну, незважаючи на рани і біль від них. Такий бойовий кінь — уже частково хижак, якому привили звичку атакувати і бажання заподіяти шкоду. В цьому випадку очерет був тією стіною небезпеки, яку потрібно подолати за наказом вершника.

Тож кінь парубка з готовністю кинувся у високий очерет, ламаючи і розсуваючи його. Кілька списів і палиць полетіли слідом. Отямившись, ординці взялися за луки, але козак уже сховався у високому очереті й був важкою мішенню. І ось вже його каурий не відчув дна, рвонув і почав плисти. Ухопившись за гриву коня, поруч плив парубок. Він з усмішкою слухав, як на березі розгублено перегукуються татарчата. Зауважив і те, як від лінії очерету за ним у погоню попливли п’ятеро вершників, тримаючись за гриви і хвости своїх непоказних бахматів.

Широкий у цьому місці Дніпро. Ой широкий. Та ще вітер наганяє високу хвилю. І хвиля та холодом пронизує тіло, а мокрий одяг тягне на дно.

— Не витримають, — сказав парубок своєму коневі. — Ти, Пластуне, сильний і мудрий. Не поспішаєш і сили даремно не витрачаєш. Нехай ці коники татарські поспішають. Їхні господарі молоді й дурні. Навіть наздогнавши нас, полонити не зможуть. Та й не наздоженуть. Занадто слабкі ті конячки.

І справді, четверо з переслідувачів уже повернули назад до берега, вигукуючи прокляття і побажання втікачеві не дістатися до протилежного берега. Лише один продовжував погоню, не підганяючи коня і не обтяжуючи його зависанням свого тіла. Та й кінь той був більший за звичайних татарських бахматів, а отже, сильніший і, можливо, розважливіший. Рухи його у воді були плавними, без ривків і занурювання. Адже коню досить намочити вуха — і далі він втратить спокій, а тоді й вершника. Але ж татари без коня не тримаються на воді. Це не козаки, які з немовляти пірнають у пошуках рачиних нір.

— Так може й до берега дотягнути, — усміхнувся на ті зусилля парубок.

Нарешті Пластун відчув, як його передні копита чиркнули по піску.